Сам себе «перехрестив», щоб врятувати від арешту родину

Степан Бакунець із села Кураша Дубровицького району на Рівенщині вже більш як півстоліття живе під чужим ім’ям. Він бачив, як створювалася УПА, та втік від примусового вивезення в Німеччину. А нещодавно 89­річного чоловіка викликали на допит до районної прокуратури у кримінальній справі, порушеній за фактом злочинів проти польського народу. Пан Степан у ній проходив як свідок.

Олександр Шмалюк (справжнє ім’я Степана Бакунця. — Авт.) народився у селі Тинному Сарненського району. Родина жила незаможно, виховували п’ятеро дітей. Щойно батьки звели нову хату, вибухнула Друга світова війна — поляки палили все довкола. Разом із клунями та хлівами селян згорів і будинок Шмалюків. Батько підшукав за річкою закинутий маєток, туди й переїхала сім’я. Коли у 1942 році почали збирати людей на вивезення до Німеччини, серед майбутніх остарбайтерів опинився й Олександр.

­ Привезли нас у табір до Рівного, мені було вісімнадцять років, — згадує Степан Сидорович. — Підслухав, що цигани, яких мали вислати з нами, готуються втікати. Вночі роми переламали дроти огорожі, й ми, чотири хлопці та дівчина, пішли за ними. За ніч пішки пройшов майже 90 кілометрів із Рівного до Тинного. Дякувати Богу, не було погоні.

Згодом до будинку Шмалюків стали приїздити «гості», то був вишкіл майбутньої УПА. За тиждень у помешканні селян оселилися до сорока людей, вчилися володіти зброєю. Коли ж прибульці вирушали в дорогу, Олександр вирішив піти з ними, хоч батько і був проти.

Хлопець потрапив у сотню командира Коробки — Григорія Перегіняка. Разом із військом патрулював північні райони. Якось після боїв, коли табір зупинився неподалік рідного села, хлопець вирішив навідатися до батьків. Тільки­но зайшов у двір, його схопили бійці НКВС і стали допитувати: «Хто і що тут шукає?».

­ Щойно мене завели в хату, рідні аж зблідли, — пригадує Бакунець. — Усвідомлюючи, яка доля може чекати мою родину, зробив вигляд, що не знаю цих людей, і назвався Степаном Бакунцем. Ім’я Степан взяв від Бандери, а Бакунець — поширене прізвище у Тинному.

Енкавеесівці заарештували хлопця, повезли на допит. Він вперто повторював, що не знає тієї сім’ї, та в’язниці не уникнув — «здав» колишній однополчанин на прізвисько Куля. Доводилося сидіти у тюрмах Рівного, Києва, Казахстану. У 1948 році колишнього повстанця заслали на Колиму.

­ Там зустрів майбутню дружину Ганну, вона також відбувала покарання, — усміхається колишній вояк УПА. — Я вже тоді звільнився і працював на бульдозері. Зустрілися ми в одного товариша. Одразу у вечір знайомства запропонував одружитися. Згодом повернулися в Україну.

На батьківщині оселилися у рідному селі дружини Кураші. Щомісяця ходили “відмічатися” у КДБ. На обійсті тещі звели дерев’яний будинок, виховували трьох дітей: доньок Надію і Галину та сина Миколу. На жаль, хлопець помер у 33­річному віці. Дівчата повиходили заміж і роз’їхалися.

Із настанням мирних часів Степан Сидорович хотів повернути собі справжнє ім’я, проте облишив цю ідею. Всі односельці, каже, знають його як Бакунця, та й діти по батькові Степанівни. До того ж Сашко Шмалюк за документами проходив як мертвий.

У 1993 році не стало дружини пана Степана Ганни. Ховали жінку під синьо­жовтим українським прапором, який подружжя пошило ще в 1976 році, та довгі роки ховали у шафі. Дістати національний символ зі схованки наважилися лише тоді, коли Україна здобула незалежність.

А минулого літа до сивочолого дідуся навідалися слідчі Дубровицької районної прокуратури — розпитували, чи УПА поляків вбивала. Як з’ясувалося, генеральна прокуратура Польщі порушила кримінальну справу за фактами злочинів проти польського народу. Про Степана Бакунця вони дізналися з Інтернету, де чоловік розповідав журналістам про своє минуле.

­ На допиті розповів усе як було. Мені нема чого боятися, мирного населення я не чіпав, — завершує свою розповідь Степан Сидорович.

Фото автора