Ректор у вишиванці, який міг стати… «Штірліцем»
Минуло 100 років від дня народження Володимира Шпиці (на фото) – постаті, як вважає не одне покоління поліграфістів, легендарної. У 50-70-их роках минулого століття він більш як два десятиліття очолював Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова, як тоді називалася нинішня Українська академія друкарства.
Він НАРОДИВСЯ і виріс у містечку Вовчанську на Харківщині. Після закінчення Харківського індустріального інституту отримав скерування на виклади у такий же інститут в Куйбишеві в Росії (нині Самара). Там Володимир Шпиця у 21 рік (!) стає деканом факультету. То був початок його довгого педагогічного шляху, вінцем якого стане ректорство в Українському поліграфічному, тому самому, який був заснований якраз у Харкові 1930-го, а у 1945-му переведений до Львова. Можливо, позначилися гени: батьки були вчителями у знаменитій колонії для безпритульних Антона Макаренка.
У Куйбишеві випало керувати професорами ще царського вишколу, яких більшовики не розстріляли тому, що ті були світового рівня фахівцями в галузі озброєння, зокрема артилерійського, а сам інститут належав до відповідного відомства.
У перші дні війни подав рапорт з проханням послати його на фронт. Замість цього був скерований у секретний вищий навчальний заклад Головного розвідувального управління Генерального штабу — на шведське відділення. Там готували також і «Штірліців» — розвідників-нелегалів для роботи за кордоном. Через багато років, у 1969-му, у Москві, на виставці «Інтерполіграфмаш» ректор Шпиця випадково зустрів свого однокурсника з фінського відділення. Тільки білявий росіянин Іванов вже був «фіном» Арто Юхоненом. Упізнали одне одного, але вигляду не подали. Як у кіно…
Черговий рапорт на фронт завершився лише переведенням на відділення німецьке. Шпицю стали школити як командира спеціальної розвідгрупи для роботи в глибокому тилу гітлерівців. Але хтозна: якби не це переведення зі шведського, чи був би потім ректор Шпиця, а чи якийсь швед Улаф Свенсен…
У червні 1943 року його група — ще два офіцери і радист — десантувалася в ліси на межі Житомирської та Рівенськрї областей. Зв’язок із Центром — прямий, з грифом «Таємно» або «Цілком таємно». Причому шифр знали із чотирьох тільки двоє — командир і радист. Протягом місяця група виконала перше завдання — організувати підслуховування ворожих ліній зв»язку стратегічного значення, зокрема знайти секретний підземний високочастотний кабель, що з’єднував Берлін із Києвом, і підключитися до нього. Потім, як свідчать розсекречені тепер архіви, протягом липня-жовтня 1943 року група Володимира Шпиці передала в Центр 111 (!) радіограм з відомостями стратегічного значення, зокрема про точні графіки і обсяги військових залізничних перевезень ворога.
З наближенням до Полісся лінії фронту Володимира Григоровича скеровують іще глибше у ворожий тил — заступником командира великого військового з’єднання із розвідки і контррозвідки. Про цей період свідчать хоча б такі рядки з «Бойової характеристики В. Г. Шпиці»: «За період з жовтня 1943 р. до лютого 1944 р. разом зі своїми підлеглими виявив і знешкодив 49 секретних агентів СД і абверу».
Він не любив розповідати про свої воєнні роки, і не тільки тому, що минули вони із грифом «Таємно». Якось на прохання розповісти про найпам’ятніший епізод війни сказав: «Ми рятувалися від переслідування карателів. Щоб собаки не взяли слід, занурилися в поліську трясовину по саму шию. Так просиділи добу. Найгостріша згадка — дуже хотілося запалити цигарку. А як? До того ж, вівчарки зразу відчули б запах диму».
На війні зустрів свою долю — хоробра розвідниця Леоніла Міщенко стала його супутницею на все життя. А ще — доктором філологічних наук, заслуженим професором Львівського національного університету імені Івана Франка. Шпиця пишався успіхами сина-журналіста Максима. На схилі літ дочекався онука, якого дуже любив.
Із 1952-го впродовж 21 року очолював Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова. Український, бо вузів такого профілю в СРСР було всього два — в Москві і у Львові.
За ректорства Володимира Шпиці абревіатура «УПІ» була, як сказали б тепер, брендом на весь Союз, — згадує випускник інституту 1964 року, колишній заступник директора львівського видавництва «Вільна Україна» Мирон Гринькевич. — Лекції читав тільки по-українськи. На співбесіди з першокурсниками приходив в українській вишиванці. Одного студента з нашої групи запитав, звідки ви? Той відповів: з Перемишлян. «А чому ж розмовляєте російською? — здивувався ректор. — Навчаєтеся в Українському поліграф інституті, мусите досконало опанувати українську мову, тим паче, що ви не з Вологди, а з Перемишлян». Потім цей студент казав: у ректора націоналістичні погляди… Не забувайте, які то були часи! Ректор-“східняк” усіляко підтримував і висував на керівні пости вихідців саме із Західної України”.
Був затятим рибалкою, на цьому грунті потоваришував з Максимом Рильським. Є лист, де поет-академік дякує Володимирові Григоровичу за надіслані рибальські гачки, «на які риба сама чіпляється»... Сьогоднішній комплекс Української академії друкарства — теж дітище ректора Шпиці, початок будівництва якого «пробивав» довго і вперто. Хоча він нині знач-но менший, ніж той, який він задумував і макет якого стояв у його кабінеті.
Казав: «Дерева помирають стоячи». Великий Ректор львівської кузні поліграфістів Володимир Шпиця помер 24 січня 1986 року, стоячи за трибуною, коли виступав зі спогадами про свого друга академіка Василя Касіяна на велелюдному зібранні з нагоди ювілею художника. Серце розірвалося миттєво.
