Ігор Гулик

Львівський соціолог Данило Судин опублікував цікавий текст про «клоновані» піаніно під час президентського відзначення Дня незалежності України.

Отже, як президент (бо сказано ж: «Тепер кожен з вас – президент» (від Зе!, інавгураційна промова, 5-й абзац) я не переконаний, що період, після якого дають перші оцінки і виокремлюють перші акценти, видався веселковим.

Року 1794 на гільйотині завершилося життя одного з авторів Декларації прав людини та громадянина, яскравого лідера Великої французької революції, наймолодшого депутата Національного конвенту Луї Антуана Леона де Сен-Жюста. Серед переліку обвинувачень обезголовленого були й дошкульні фейлетони.

Зустрів знайомого-добробата, який, повернувшись з війни, продовжив приватну справу, що годувала і годує його родину.

«Нова» команда, яка невтомно намагається переконати усіх, навіть саму себе, у своїй солідності та кваліфікованості, щоразу втрапляє через свою поквапливість у, м’яко кажучи, неприємні ситуації. Зе!посадовці мають звичку, висловлюючись їхнім же сленгом, «брати на понт», тобто по-шахрайськи дурити публіку. В результаті дурять самі себе.

Переживши перший шок від вислідів президентських та парламентських виборів в Україні, частина велемудрих експертів, політологів і просто охочих до «фільозофії» взялися втовкмачувати у голови пересічних громадян тезу про те, що, мовляв, з приходом «нової команди» з’явився шанс.

Мав розмову з відомим у Львові журналістом, перекладачем та науковцем Андрієм Павлишиним. Звісно, говорили про нову владу. Андрій був категоричним. Він уважає, що Зе!Команда – це зграя ошустів, яка скориставшись демократичними механізмами, захопила владу і намагається нав’язати власний дискурс усім.

«Класичні журналісти звикли саме себе усвідомлювати як cуспільство.... Але як довела наша виборча кампанія, ми спілкуємося із суспільством без посередників, без журналістів».

Покоління «звичних» для українців політиків часто називають «дітьми Кучми».

Я не знаю, чого навчать молодих та зелених народних депутатів, що, слід думати, з’являться під куполом Верховної Ради «по приколу», у Трускавці.

Cеред інших пояснень «феномену» Зе і «Слуги народу»  першим відкидаю версію про те, що, мовляв, Україна перебуває у світовому тренді, і чинний президент повторив так званий «казус Макрона».

Вони не дадуть країні оговтатися. Вважають, що темп, узятий у квітні, коли найвищу посаду здобув учорашній комік з Кварталу 95, варто розвивати, аж поки «Слуга народу» не опанує усім, що рухається під українським сонцем.

Я завжди з певною настороженістю ставився до «нових облич». Не тому, що маю упередження з приводу їхніх мотивацій, освіченості і головне – житейського досвіду. Ці речі, без сумніву, притаманні молодим, а особливо тим з них, хто пробиває собі дорогу в житті без допомоги грошовитих батьків, а завдяки власному завзяттю і мріям.

Акурат того ж таки дня, коли партія «Слуга народу» відмовилася від використання свого логотипу з чоловічком на велосипеді, трапилося дві резонансні ДТП за участю «слуг».

У романі шотландця Ієна Бенкса «Міст» - такій собі сучасній інтерпретації кафкіанського «Замку» - герой після автомобільної катастрофи живе з амнезією одразу у трьох паралельних вимірах, відчайдушно прагнучи зрозуміти, який з них реальний. Насправді жоден з його світів таким не є.

Пригадую, як на початку російсько-української війни, коли вже стало зрозуміло, що проект «Новоросія» приречений на провал, а українська армія, добровольці і волонтери чітко зафіксували лінію розмежування, якісь невідомі люди взялися влаштовувати скайп-конференції між регіонами України та тимчасово окупованими територіями. Мовляв, нам слід спілкуватися, адже трапилося якесь «непорозуміння», воно – минуще, а українцям слід жити у мирі…

Час од часу з-за «порєбріка», ба навіть – не зі самої Росії, а радше – з «жовтого човна», у якому оселився її правитель, долинають дивні звуки, якісь чудернацькі гасла, над якими відтак ламає голову цивілізований світ.

«Ганнібал біля воріт». Так назвав свою статтю Мирослав Маринович. Вона – про те, що українське суспільство постало перед загрозою реваншу «колишніх», тобто функціонерів з когорти Януковича, і про те, як реагувати на цю загрозу.

Дочасні вибори, а особливо передвиборчі з’їзди партій, де оприлюднено меню для українського споживача на 21 липня, важливі не тільки тим, що визначатимуть найближче майбутнє країни. Вони є яскравим відображенням загального настрою суспільства - дивного і водночас передбачуваного.

Мабуть, незабаром серіал «Слуга народу» перебуватиме під негласним табу для українських телеканалів, - що не день, то укоханий вітчизняним виборцем екранний образ президента Голобородька щораз різкіше контрастує з реальним утіленням, яке оселилося на вулиці Банковій. Аби у глядачів не виникало спокуси небажаних порівнянь і ще небажаніших висновків, цю соціальну мильну утопію покладуть у найдальший закуток архіву.