Ігор Гулик

Мав рацію відомий філософ Серен К’єркегор, написавши: «Після змін дзвоніть усім, кому нудно…».

Медовий місяць української клоунократії та інфантильної більшості добігає кінця.

Виборці Зе!команди мали б почувати себе розчарованими. Голосували за одне, а не минуло й півроку, як партія-переможець вирішила кардинально змінити ідеологію. Про що офіційно заявила на позачерговому з’їзді.

Ліпше б Володимир Зеленський співав, а не вбивав брехнею власну країну

Наприкінці минулого тижня, коли на лінії розмежування розпочався фінальний акт спільної постановки Зеленського-Путіна під назвою «розведення військ», а саме демонтаж українських укріплень, у Золоте-5 завітав… депутат Державної думи РФ, лідер тамтешньої партії «Родина» Олексій Журавльов.

Наступного тижня мине 102 роки, як дрібна, фактично маргінальна партія на чолі з Леніним здійснила переворот у царській Росії.

Владислав Сурков (Асланбек Андарбекович Дудаєв), радник Володимира Путіна, що донедавна «курував» українське питання, а відтак був усунутий від нього, укотре взявся підрихтовувати імідж кремлівського ботоксного патрона.

Я зрозумів, на кого схожий Зеленський. Мабуть, багатьом з нас доводилося подорожувати в одному купе з такими собі «всезнайками», що можуть усю ніч балакати на будь-які теми:  від сортів картоплі до облаштування міжнародної космічної станції. Причому, говорити про всі ці речі з особливим апломбом, - апломбом дилетантів. Не сприймаючи закидів у неправоті, з піною на устах переконуючи, що всі їхні теревені, - то експертна оцінка найвищої проби.

Минулої неділі, коли столичний Майдан і прилеглі до нього вулиці, з урядовим кварталом включно, знову заповнила людська стихія, мене переслідувала стара пісенька з репертуару «Машины времени».

Жодна українська революція не була результативною уповні. Майданні цикли, розпочавшись під гаслом «Україна без Кучми» далекого 2000 року, тепер зупинилися на чернетці акту капітуляції, який, за планами Кремля і Банкової, має бути підписано у Парижі, на зустрічі «нормандської четвірки». І під цією чернеткою стоїть підпис Леоніда Даниловича…

Інтерв’ю патріарха вітчизняної соціології Євгена Головахи про нову владну команду і про очікувані від неї результати спричинило бурю дискусій

Якщо хтось досі живе з переконанням, що до влади в Україні дісталися непрофесіонали і невігласи, то такі мають рацію лише частково.

Мабуть, чинний федеральний президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр й не мріяв, що за кількістю згадок в українських медіа, публічних дискусіях, маршрутках та на кухнях він перевершить усіх місцевих політиків.

Живемо серед дивного часу, коли, з одного боку, дозволено все, з іншого, як написав один прихильник розмаїтих конспірологічних версій, «нас тихенько накриває чорне рядно диктатури».

Переглядаючи щодня стрічку новин, я ловлю себе на думці, що занурююсь у липку твань сюжету відомого роману Володимира Войновича «Москва 2042». Тільки тепер відчуття, що усі персонажі тієї утопії – члени революційних «п’ятикутників» з отцем Звєздонієм та Геніалісимусом включно, - стали «героями» нашого з вами часу.

У сучасному українському дискурсі стає дедалі звичнішим тривожний термін «політичний тероризм».

Після неоднозначного обміну  “утриманих осіб” у мережі, та й серед публічних дискусій заговорили про «когнітивний дисонанс», від якого  потерпає українське суспільство. Діагноз визначали не психіатри, а так звані лідери громадської думки, тому він потребує суттєвого уточнення.

Дехто з колег поквапився назвати перекроєну парламентом імені Зе! українську Конституцію... «зеленою книгою».

Усвідомлюю, що будь-яка спроба піддати сумнівові перші кроки президента в умовах вже реальної більшості у парламенті і кишенькового уряду буде трактуватися його численними виборцями як бажання завадити «реформам» і змінам у країні. Не даремно беру у лапки слово «реформи», бо те, що відбувається на етапі їхнього законодавчого забезпечення, інакше як свавіллям і беззаконням не назовеш.

Це ж треба – жити у постійному страху. Мати необмежену владу, топтати Конституцію, плювати на закон, принижувати опонентів, обзивати журналістів і… завжди озиратися, навіюючи собі й іншим однодумцям параноїдальні перспективи, відчувати слизького хробака страху у власній голові.