Будьмо суб’єктом, а не об’єктом

Вже не перший раз в процесі обговорення складних тем виникає розтяжка між комплексом меншовартості та комплексом інфантильності.

Уявіть собі: сталося щось погане (а це регулярно буває). Одразу звучать дві протилежні точки зору:

• це сталося через нас: нашу недбалість, недопрацювання, помилки тощо;
• це сталося не через нас: ситуація така була об’єктивно, від нас не залежало.

Прихильники другої точки зору дивляться на перших, як на носіїв комплексу меншовартості.

Прихильники першої точки зору дивляться на других, як на захисників інфантильності.

Очевидно, що істина десь посередині. Такі дискусії корисні, бо через них ми навчаємося правильному погляду, розрізняємо те, на що впливаємо, і те, на що не впливаємо. Навчаємося домовлятися про це.

Тут можна було би поставити крапку.

Але стривайте, ще кілька слів.

Прагматичний, управлінський, менеджерський, проєктний, проактивний погляд на життя вимагає внутрішнього локусу контролю. Треба шукати всередині, а не зовні відповіді на всі найважливіші питання.

Іншими словами, такий підхід вимагає не просто знайти точку балансу між двома вищезазначеними крайностями — а знайшовши її, відступити від неї ще крок у бік власної відповідальності. Може, це й невиправдано морально, але має сенс прагматично. Пошукати можливість вплинути за межею того, де ти можеш вплинути.

Так, це виглядає як комплекс меншовартості, але ми стільки років страждали й продовжуємо страждати від комплексу недорослості, безвідповідальності, патерналізму тощо, тож нам такий крок не завадить.

Будьмо суб’єктом, а не об’єктом, і шукаймо можливість вплинути там, де наш вплив не проглядається. Власне, Україна вже зробила так кілька разів протягом останніх 26 місяців. Має сенс так тримати.