Якими б не були сильні росіяни, їх можна перемогти
Для цього треба перестати бити одне по одному, а це вище за наші сили
росіян війна згуртувала. Навіть ті, хто спочатку був проти або намагався її не помічати, зараз починають ставати у єдиний стрій. У них рефлекс такий — збиватися в череду біля ватажка і йти за ним.
Земля здригається від гуркоту копит — їх так багато. Єдність — це зброя. Якщо хтось цього не знав, повірте на слово.
Стадо антилоп може затоптати прайд левів. Стадо буйволів — знести поселення. росіяни сильні своєю здатністю згуртуватися довкола лідера. Неважливо, наскільки цей лідер хороший і чи гідна він людина. Все це питання віри, а отже, пропаганда керує. Тоді й війна не війна, а «СВО». І всім цікаво, звідки готувався напад.
Єдність — це бонус росіян, добавка до величезних територій, сотні з лишком мільйонів населення та великих батальйонів. Вони об’єдналися не відразу, а тоді, коли опинилися перед фактом військової поразки, остракізму та практично повсюдного приниження. Батіг зневаги та культури відмови зігнав їх разом, трупи, що гниють в українському чорноземі, згуртували. Пропаганда скріпила все це не гірше за епоксидну смолу.
Навіть ті, хто не вірить пропаганді, опинилися в колонах, що маршують під Шамана — це моя країна, і неважливо права вона чи неправа.
Українці зустрічають ворога не гірше за рій розлючених шершнів — мужньо, відчайдушно і люто. Однак це лише до того моменту, поки вони не перестають вважати небезпеку смертельною. Варто нам досягти будь-яких, навіть незначних успіхів, як єдність розсипається на порох.
Ми починаємо з’ясовувати, хто більший українець, хто правий, а хто винен, якою мовою воювати правильно, а якою не можна. Ми боремося за місця, посади й чини з такою відчайдушною відвагою, так послідовно і цілеспрямовано, як ніколи не боролися за великі цілі.
Вся історія України — це історія втрачених шансів. Але не доля винна, що ми ці шанси згаяли. Винні ті, хто не зумів об’єднатися в єдиний кулак, в один народ заради перемоги, заради незалежності, заради майбутнього. Щоразу повторювалося одне й те саме: шанс, ривок, «срач», поразка… Шанс, ривок, «срач», поразка…
Можна вигадати тисячі хитромудрих планів наступу, тисячі героїв ляжуть у землю за ідеали, а потім прийдуть тисячі хитромудрих і пересваряться у боротьбі за владу та грошові потоки. І знову шанс пройде повз. Втратять з рук перемогу, якої не буває без єднання! І будуть нові голодомори, лубочна культура та загнана в маргінес і шаровари мова.
Тому, що народ, який не вміє стати каменем під ударами хвиль історії, не отримує іншої долі — лише приниження та забуття. На жаль, це є закон життя.
Якими б не були сильні росіяни, їх можна перемогти. Але для цього треба перестати бити одне по одному, а це вище за наші сили. Топтати своїх — це частина національної традиції, частина характеру. А характер не проп’єш.
Ну що ж… Брати та сестри! «Сріться» і далі. Діліть український народ по мові, регіону проживання та віросповідання. Можете ще ненавидіти лисих, рудих та велосипедистів. Це загальний настрій не змінить, але зробить процес цікавішим. Наживайтеся на війні, крадіть волонтерку, пиляйте потоки, до яких дотягнетеся.
Але пам’ятайте, дорогі земляки: поки ви сваритеся — росіяни йдуть. А коли вони дійдуть, куди хочуть, то майбутнім поколінням знову доведеться співати сумні пісні на маргінезованій окупантами мові і чекати на наступний шанс, якого може й не бути. І згадувати той шанс, що вкотре упустили.
