Центральної Європи не існує

Я пам’ятаю, як чотири роки тому мав дискусію з істориком Тімоті Снайдером, що стосувалася Центральної Європи. І тоді я достатньо чітко доводив, що Центральної Європи не існує, це фейк. Позитивний фейк, тому що це географія, а вона має значення. Але немає Центральної Європи як такої, немає такого поняття за межами географічного сприйняття.

Звичайно, якщо ми говоримо про географію, то це поняття нам нічим не шкодить. Навіть більше — це вже розширена реальність. Якщо це так, то яке визначення ми можемо для неї дати? Тобто, чи може взагалі існувати якесь визначення Центральної Європи? І як на мене воно може звучати так: «Центральна Європа — це регіон, який складається з залишків різних імперій». Наступна теза: чи ми можемо якимось чином визначити, для чого існує Центральна Європа? Можна сказати, що тут йдеться про верховенство права. Чи це так? Не знаю. Можливо, це регіон, де менше індивідуалізму, більше дружелюбності. Можливо, це й так. Але так ми не підходимо ближче до суті справи.

Як на мене, не можна говорити про так звану Центральну Європу і центральноєвропейську ідентичність. Де б ви не спитали, чи в Будапешті, чи у Варшаві, ніхто не скаже, що він — представник Центральної Європи. Вам можуть відповісти — «угорець», «поляк» або «європеєць», але ніхто не скаже, що він центральноєвропеєць. Бо такої ідентичності й не існує.

Якщо ми говоримо про Центральну Європу, що є сукупністю залишків різних імперій, то вона вже втратила фюжин, який об'єднав би ці фрагменти. Ця втрата пов’язана з історичними катастрофами — світові війни, Голодомор, Голокост. Ця базова трансформація всієї суті Центральної Європи, яка існувала впродовж багатьох століть. І фактично, в цьому й полягає моє друге твердження. Якщо ми вважаємо, що Центральна Європа дійшла до точки неповернення, то тоді що? Звернути свій погляд назад у історію і спробувати знайти обґрунтування і виправдання існування Центральної Європи у майбутньому? Чи натомість спробувати дивитися у майбутнє? Є дуже цікава книга «Європа» Нормана Дейвіса. Там, і мені це подобається, перебільшений вплив Польщі, акцент ставиться на її ролі в історії. Мабуть, автор шукав там обґрунтування Центральної Європи.

Третє твердження. Ми можемо формувати будь-які союзи, організації, трикутники. Я фізик за освітою, мені трикутники і всілякі подібні назви дуже подобаються. Але в кінцевому результаті це нас ні до чого доброго не приведе. Ми не можемо створити жодну додану вартість у Центральній Європі, яка, на мою думку, не існує, лише за допомогою того, що різні держави будуть співпрацювати між собою. Для мене майбутнє полягає в абсолютно іншому підході. Тут йдеться про бізнес. Чому ми не цікавимося тим, що відбувається в Польщі?

Якщо сьогодні ввечері ви увімкнете телебачення, то почуєте інформацію про Німеччину, Італію, США, можливо, Китай, але жодного слова про Польщу, Румунію, Чехію. Тобто, ми не знаємо культури наших найближчих сусідів. Ми не розуміємо своїх сусідів. Ми прикидаємося, що дивимося далекоглядно. Але ми, фактично, не слухаємо наших найближчих сусідів, і в цьому полягає основна проблема. Китай, звичайно, зацікавлений в тому, щоб потрапити в регіон Центральної Європи, хоча настрої тут побутують антикитайські. Те ж саме можна сказати й про Європейський Союз. Китай хоче сюди проникнути, щоб контролювати ширший Середземноморський та Чорноморський регіони. І от я вважаю, що їх варіант — вихід на Україну, можливо, ще балканські країни.

Це означатиме абсолютну зміну політики у Європі. Ми можемо стати важливішими для ЄС. Я маю на увазі не лише Україну, а й Центральну Європу, яка, повторю, не існує. Зміна цієї ролі може бути пов’язана зі зміною політики США, коли ми розуміємо, що в кінцевому результаті будемо говорити про те, як стримати Китай. І це стримування зовсім інше, аніж 10 років тому, потрібне переосмислення.

Я розумію, що не лише Україна, а й всі країни Центральної Європи — це той лакмусовий папірець, який нам покаже, чи можемо ми змінити історію і знайти новий наратив, тому що в кінцевому результаті, попри всі ці моменти про Центральну Європу, якої не існує, я все рівно вважаю, що Україна в історичному та ментальному сенсі, і навіть в плані цінностей, все-таки належить до Європи, до цієї ціннісно-орієнтаційної нації. І належить до того простору, який має переродити себе наново.

Я фізик за фахом і пам’ятаю жарт про Альберта Айнштайна. Коли один студент запитав його: «Професоре, але це ті ж запитання, які ви давали нам два роки тому», він відповів: «Так, але відповіді вже змінилися». Тобто ми тут говоримо не про переговори на державному рівні, а про студентів, учнів, підприємства, громадянське суспільство, ймовірно, про новий сенс центральноєвропейської ідентичності. Якщо це так, то в нас є шанси.

Джерело