Компліменти з Росії. Футбольні

З-під Уралу подзвонив друг дитинства Андрій. Зазвичай балакаємо з ним про життя-буття у неділю, коли вільного часу у всіх більше. А цього разу дався чути у будень. Ще й із самісінького ранку. Не дай Боже, думаю, щось лихе у нього сталося…

— Привіт! Учора вночі зі своєю Іриною дивилися футбол «Швеція — Україна», — явно хвилюючись говорив Андрій.

— Стільки емоцій — словами передати не можна! Так уже наша команда викладалася, так билася, так «вигризала» м'яч — що аж не вірилося, що молоді наші хлопці здатні отаку гру показувати…

А далі Андрій переповів те, що, мабуть, не давало йому спати всеньку ніч.

— Мої тутешні сусіди, з якими граю у футбол-волейбол, казали, що шведи наших «рознесуть». Приблизно з таким же рахунком, як Бельгія і Данія — Росію. Я заперечував, пропонував укласти парі. Казав, що Україна — не Росія. Насміхалися, мовляв, моєї пенсії не вистачить, щоб виставитися їм за нашу поразку… Оце зараз якраз збираюся на свій ветеранський турнір. Втру носа тим «знавцям»!

А потім від свого друга я почув слова, які стиснули горло.

— Знаєш, Іване, я дуже гордий, що у нас є така команда. Що є така країна — Україна. І що вона — моя Батьківщина…

У нашу розмову втрутилася дружина Андрія.

«Дякуємо вам за ваш футбол!» — у тон чоловікові казала уродженка Приволжя.

У Росію з рідної Тернопільщини Андрія «заманила» саме вона, Ірина. Було це 45 років тому. Він служив в армії на берегах Ками, що за дві з половиною тисячі кілометрів від рідної хати неподалік Золотої Липи. У війську закохався у доньку місцевого лікаря. Побралися. І ось уже майже півстоліття живуть душа в душу. Про Україну Андрій не забуває. Щодня через супутник дивиться теленовини з Києва. Щотижня телефонує і запитує про «справи у наших». Вечорами переглядає подаровану близькими фототрилогію Василя Пилип'юка з пейзажами рідного краю. З пам'яті малює на ватмані знайомі з дитинства краєвиди. Слухає компакт-диски з улюбленими українськими піснями. І сам гарно співає. Коли буває у гостях, господарі просять потішити їх виконанням бентежної «Ніч, яка місячна…». Потім затягує «Повіяв вітер степовий…»

Коли одна із доньок Андрія вісім років тому приїжджала на Галичину, то, розчулившись теплим прийомом, виконала Івасюкову «Я піду в далекі гори». Так, як інтерпретувала цю пісню Квітка Цісик…

З українського свого дому Андрій привіз у чужину всякого маминого насіння, засадив ним дачу. Змусив на бідненьких передуральських ґрунтах і при примхливому тамтешньому кліматі родити нашу квасолю. Власноруч вирощеними фруктами-овочами і закрутками з них заклав усі комірки. Викопав мініставок, на якому розвів водяні лілії. На здивування місцевих, туди почали прилітати раніше не помічені там дикі качки. Місцеві жителі часто приходять на його «фазенду» подивитися, «что интересного на сей раз придумал этот хохол»…

Живе Андрій і українським футболом. Знаю, що не спатиме у ніч із суботи, 3 липня, коли суперником синьо-жовтих на чемпіонаті Європи будуть англійці. Дуже хочу, щоб у неділю зранку Андрій знову зателефонував мені. І щоб у нього був такий же піднесений настрій, як у минулу вівторкову ніч…

Шевченко і Ко! Зробіть нам ще один подарунок! У тому числі — для таких, як Андрій, розкиданих по світу українців…