Про політику
Політиків треба обирати за тими цілями, які вони ставлять перед собою, а оцінювати за результатами в їх досягнені
Джерело розчарування у черговому проєкті «нових облич» — не тільки і не стільки в їх учасниках, як у невиправданих очікуваннях виборців. Їх далі хочуть бачити такими ж, якими знали в громадському житті чи в медіа. Це не дивно, адже обирають, враховуючи цей суспільний капітал.
Але політика вимагає іншого, тому що по суті своїй є іншою. Не «бруднішою», «брутальнішою» (хоча часто якраз так), а саме геть іншою. Метою засобів масової інформації є висвітлювати всю повноту життя, навіть ті його частини, які хтось (зокрема політики) намагається приховати. Для громадських організацій найважливішим є демонструвати відданість цінностям, що їх об"єднали — чистота довкілля, свобода слова, прозорість влади…
Політик ж має досягати конкретних результатів, які наближають до задекларованих цілей. Політики відрізняються між собою цілями, але спільною рисою є зорієнтованість на результати.
«Україна в Європі» чи «Україна з Росією» — дуже різні цілі, але політиків, які ставлять їх перед собою, оцінюватимуть саме за здатністю продемонструвати успіхи в їх досягнені.
Тут не досить лише говорити про важливість європейських чи «євроазійських» цінностей. Тому політики борються за оволодіння державним ресурсом (матеріальним, кадровим, інформаційним, дипломатичним…), який спрямовується на досягнення мети.
Дотримання принципів, декларація чистих цінностей (вкрай важливі для громадськості) вимагають їх безкомпромісного відстоювання. Інакше це сприйматиметься як зрада, послаблює вплив на суспільство.
Натомість досягнення конкретного результату в політиці, який може не повністю, але таки наближає до цілі, навпаки — часто неможливе без компромісу. (Головне, розуміти реальний простір для компромісу, щоб не зрадити меті).
Іноді для отримання результату краще не артикулювати тактику. Інакше можна наразитися на додаткові перешкоди, створені опонентом. Іноді навіть доводиться відвертати увагу суперника (а то й всього суспільства) на хибні цілі, вдавати нерозуміння шляхів досягнення справжньої мети.
Колись Черчилль, аби не виявити, що розшифровує перемовини німецької авіації, не почав евакуації міста, про бомбардування якого йшлося у перехоплених повідомленнях. Буває, правду треба промовчати. Не тому, що страшно, а тому, що війну за власну свободу треба вигравати.
Все це суперечить принципам справжніх медіа, які мають говорити правду, виявляти обман. Політик може (іноді мусить) промовчати, громадський активіст чи, тим паче, журналіст — ні.
Громадський активіст відстоює загальну ідею (ринку землі, свободи слова, гендерної рівності), політик зобов’язаний запропонувати конкретний механізм її втілення.
Здебільшого не ідеальний механізм і не повного втілення. Але шлях почнеться і мета наблизиться.
Підтримуючи проєкт втілення якоїсь ідеї, він має враховувати ще й конкретний політичний момент. Певний правильний закон сьогодні, в руках саме цієї влади, може стати катастрофою. І навпаки — деякі речі, неприпустимі в нормальній ситуації, критично необхідні тут і зараз.
Підсумок: політиків треба обирати за тими цілями, які вони ставлять перед собою, а оцінювати за результатами в їх досягнені.
І поруч з тим не забувати самим і нагадувати політикам про священне захоплення, яке викликає не тільки зоряне небо над нами, а й моральний закон всередині нас.
