Підсумки женевського саміту. Що принесла зустріч Україні

Зустріч президентів РФ і США варто розглядати в комплексі з усім європейським турне Байдена, який напередодні взяв участь в самітах G7 і НАТО, підписав «нову Атлантичну хартію». Це певний майстер-клас із просування і захисту національних інтересів своєї країни, в першу чергу, в питаннях безпеки, стримування Китаю, підтримки своєї економіки. Турне пройшло під гаслом «Америка повертається».

Звичайно, на зустрічі з Путіним Байден представляв не лише США, а, як лідер демократичного світу, і колективний Захід перед обличчям автократії. Очевидно, що між двома президентами немає довіри, й прощупувалася тактика геополітичного співіснування. Не лише США і РФ, а й в контексті світового порядку денного.

Від Путіна нічого не очікувалося, він і не здивував. На пресконференції, як на мене, виглядав агресивно і знервовано, як і на всіх останніх публічних заходах. Повторив всі наративи Кремля, починаючи з політичних в’язнів, закінчуючи Україною. Він не готовий змінюватися, йти на поступки і припиняти війну.

Враження від брифінгу Байдена — він був філософськи налаштований, він послав певні сигнали Путіну і найближчі місяці покажуть, наскільки конструктивною була розмова.

Що принесла ця зустріч Україні? Важливо, що напередодні відбулася телефонна розмова Байдена і Зеленського, тобто формально принцип «нічого про Україну без України» дотримується. Вітаємо непохитну позицію США щодо підтримки територіальної̈ цілісності і суверенітету України. Але кинулося в очі, що на брифінгу Байдена не згадувалися конкретні Крим і Донбас, хоч це був би потужний сигнал світові про негайну вимогу їх деокупації з боку агресора. Також викликає велике занепокоєння публічна мовчанка щодо Північного потоку-2.

І, звичайно, найбільше турбує те, що Україна стоїть на узбіччі світових процесів. Країна не демонструє власної гри і пропозиції. Ми в позі ображеного підлітка, який плачеться на весь світ, але виразно не може артикулювати, що він хоче від дорослих. Ми не пропонуємо своїх ініціатив, ми не цікаві. І, найсумніше, ми теж втрачаємо довіру наших партнерів. І це дуже тривожно. Ми повинні зайняти активну позицію в зовнішній політиці, посилюючи нашу співпрацю з США, просуваючи в першу чергу дві теми: наші безпекові гарантії і протидію Північному потоку-2.

Й під час брифінгу Путіна, й в коментарі Байдена за підсумками зустрічі обидва лідери згадали в контексті врегулювання війни на Донбасі Мінські угоди. Це викликало чергову хвилю критики нинішньої влади і їх штатних трубадурів до попередників: мовляв, ось що нам залишили у спадок і тепер в нас нічого не виходить і не вийде, бо угоди погані.

Що я тут можу сказати? Ці неідеальні угоди були підписані в хвилини, коли на кону стояло існування держави, коли на нашій команді лежала історична відповідальність — врятувати і зберегти Україну. В 2014 — 2015 роках. Я пишу це без пафосу, констатуючи ту страшну історичну реальність. Мені дуже боляче, що в нинішній владі ніхто цього не розуміє, так цинічно маніпулюючи тими страшними подіями. Мінські угоди дійсно неідеальні, це продукт важкого компромісу.

Зеленський два роки тому, під час кампанії, критикував мінські домовленості та обіцяв запропонувати свій план. На хвилі карколомного електорального успіху і підтримки 73% населення він міг це зробити, і світ зрозумів би молодого президента, який мав небачену підтримку суспільства, міг на неї спиратися, в тому числі назовні.

Але він згаяв час, шанс й витратив 2 роки на ниття про не такі Мінські угоди. Не запропонувавши нічого свого, нового і хорошого.

Плюс він разом зі своєю командою апріорі не здатен толком використати всі, навіть вельми позитивні напрацювання попередників. Починаючи з безпекової сфери, закінчуючи питанням звільнення заручників.

Очевидно, що Москва і весь цивілізований світ, в тому числі Вашингтон, по різному читають слова «демократія», «мир», «територіальна цілісність і суверенітет України», та й Мінські домовленості. Очевидно, що Москва просуває там політичний блок, найбільш складний для України, а весь світ тисне на Москву з вимогою виконати безпековий і гуманітарний блок — перестати стріляти і вбивати, звільнити українські території і заручників.

Так ось з цього потрібно починати і Києву. Не нити і не оббріхувати попередників, а вимагати прийняти дорожню карту, де чітко зафіксувати поетапність безпекового, гуманітарного, економічного і тільки потім політичного блоку. Посилювати власну армію, а не МВС. І працювати над введенням миротворчої місії ООН на Донбас, яка сприятиме демілітаризації регіону і підготовки його до майбутніх виборів, які можуть відбутися тільки в умовах сталого миру й за українським законодавством, без «зелених чоловічків» і російських паспортів. І в цьому ми точно готові бути поряд з владою.

Джерело