З ким реально воює Зеленський?

У цій фразі — квінтесенція Зеленського на екваторі каденції. Він, по-перше, не керує, а «воює». І, зауважмо, не із відкритим ворогом, який анексував Кримський півострів і відрізав частину Донбасу, всадивши там маріонеткові терористичні режими. Ні, Зеленський розпочав боротьбу з тими, хто цілком можливо буде заважати йому втілити власну рожеву мрію — виграти наступні президентські вибори, аби й надалі паразитувати разом з кварталом «Слуг».

По-друге, Зеленський — не сам, оскільки вчорашній актор розважального жанру, на жаль, не здатен бути самостійною фігурою у хитросплетіннях політики, державного управління, міжнародних стосунків. Він оточив себе не менш цинічною, аніж він сам, — що на сцені, що в житті, — зґраєю пройдисвітів і відвертих лакуз, які насамперед дбають про «інформаційну гігієну». Ця компанія теж не проти (радше — за) другий термін свого патрона, оскільки чудово розуміє, що тільки з таким керованим босом можна провертати розмаїті оборудки.

Зеленський і Ко — далеко не системні люди. Вони були такими, коли хедлайнер 95-го Кварталу йшов до влади, такими й залишилися по двох роках його недолугого правління.

Контрсистемність Зеленського — це симулякр «революційності», і у намаганні «правити» так, як заманеться, команда «свого хлопця» ламає інституції, руйнує безпекову складову, не озирається на якийсь сміховинний, з її точки зору, принцип розподілу повноважень і гілок влади. У демократичній системі, яка, погодьмося, таки є в Україні, схожий нігілізм і геростратство виглядають так, як би мали виглядати, — прожектерством і свавіллям. І тому Зе!, що «не може сам воювати зі всім світом» взяв на озброєння вже не раз і не двічі скопрометований принцип «революційної доцільності». Тільки ж така «доцільність» має цілком певну мету, і ця мета кардинально протилежна інтересам суспільства. Спочатку «під віник» загнали Конституційний суд. Який-не який, він все ж міг стати бодай картонним заборолом проти апетитів та правового «безпредєлу» популістів. У всякому випадку, над кожним сумнівним указом чи ухваленим «монобільшістю» законом за умовчанням нависав дамоклів меч його оскарження в КСУ. Тепер лише легковірні наважаться подаватися у будівлю на Жилянській, оскільки ніхто з тамтешніх мешканців не бажає собі долі вчорашнього голови…

А Офіс президента і Секретаріат РНБО в поті чола працюють над «законодавчими» актами, якими фактично цементуватимуть моновладу, зосереджену у руках Зеленського. Коли у ЗМІ виринув майбутній проєкт так званого «закону про олігархів», Банкова запопадливо взялася дезавуювати цей «витік». І не випадково, оскільки цей, ще наразі папірець, більш ніж прозоро вказує на вельми недемократичну тенденцію розвитку «клоунократії», її поступове переродження на авторитаризм, на кшталт лукашенківського режиму або ж путінської диктатури. І, як завжди, у війні за правду першою жертвою стає свобода слова. Тому й «антиолігархічний закон» мав би прописати «правила гри» для власників найбільших медій.

Зеленському дуже добре відома сила ЗМІ, власне вони й уможливили його злет на владний олімп. І, зібравшись у похід за другу каденцію, він не може ігнорувати потенційну медіазагрозу. Тому власники медіаімперій у випадку нелояльності прогнозовано будуть записані до реєстру «олігархів». Якщо хтось вважає такі висновки завчасними і безпідставними, то рекомендую ретельніше придивитися до змін на медійному ринку України і за дивною трансформацією риторики окремих, досі, м'яко кажучи, не вельми «зелених» телеканалів.

Наприклад, фірташівського «Інтера», який заплющує очі на «репресії» проти одного зі своїх мажоритарних акціонерів Медведчука, а навпаки — інколи вже курить фіміамом довкола постаті «повелителя мух». Далі більше. Зеленський досі жодним словом не обмовився на тему, яка не сходить з перший шпальт світових газет і праймтаймів телеканалів — про терористичний акт у небі над Білоруссю і про методи «Луки» у боротьбі з політичними опонентами. «Дипломатична обережність»? Куди там. Не даремно ж урядовці на прямі запитання про санкції щодо Мінська загадково обертають очима, розповідаючи про частку нафти та нафтопродуктів з Білорусі (читай — Росії), і про ймовірний колапс у випадку припинення постачань. Найгірше, що їм доволі суголосно взялися підспівувати експерти зовні ліберальні і демократичні, забувши, однак, як вони досі бештали Європу за те, що вона ставить пріоритетом «економічні зв'язки» з Путіним, зраджуючи Україну.

Чи не варто таки визначитися у дилемі «ціни чи цінності», тим паче, що вже очевидно: хтось на Банковій гарненько присів на білоруську «трубу» і стриже купони, збираючи кошти на майбутній президентський марафон Зеленського. Ось так «революційна доцільність» борця «за світле майбутнє без олігархів» стає, по суті, інструментом побудови геть іншого «майбутнього». Без демократії і свободи.

Ігор Гулик для «ВЗ»