Передплатити Підтримати

Істеричний антипод

Російська ідеологічна машина по суті дублює конструкцію геббельсівського відомства, з поправкою на технології, масштаби і бюджети

Проблема Росії, принаймні одна з них, — у тому, що країна-сусід безсила розірвати зачароване коло імперськості. А, може, й не ставить перед собою таких завдань, заховавшись, мов у кокон, у сутінки давно минулої, однак украденої в інших, величі, сумнівних звитяг. Цей шлейф тягнеться за ерефією від часів Івана Грозного, і, попри загальний прогрес цивілізації, повертає Росію на «круги своя», що з імператорами, що з большевицькими вождями, що з підполковником КҐБ, який приміряє на свою лису маківку царську корону.

Оздобою у цій тіарі мали б бути усі набуті шляхом загарбань і окупацій терени, а особливо Україна, — «братній народ», «з одного кореня». Попри події останніх семи років, які мали б логічно перекреслити і остаточно знівелювати штампи ще комуністичної пропаганди, Путіна не полишає мрія повернути колесо історії навспак. Задля цієї ідеї-фікс він здатен на все, — хоч до випаленої землі від Хутора Михайлівського до Чопа.

Кілька днів тому істерика кремлівського самітника сягнула апогею. На засіданні з постійними учасниками Ради безпеки Путін заявив буквально таке: «Судячи з усього, — і це дуже печально, — Україну повільно, зате вірно перетворюють у якийсь антипод Росії, у якусь анти-Росію, якийсь майданчик, з території якого ми постійно, судячи з усього, будемо отримувати новини, що вимагатимуть особливої з нашого боку уваги, з точки зору забезпечення безпеки Російської Федерації».

Путіну невтямки, що Україна одвічно була антиподом його країни, навіть тоді, коли перебувала під російським колоніальним гнітом. З точки зору психології це виглядає абсолютно логічним, позаяк в основі світогляду українського та російського суспільства направду діаметрально протилежні речі. Бо, зрештою, конфлікт лежить у площині ледь не фройдівських комплексів несприйняття і відторгнення причини й наслідку. Адже, хай там як, і як би це не заперечували ольгінські «історики», без Києва не було б Москви. Інша річ, що «отрок» не виправдав сподівань «батька», і різко, під впливом азійських деспотій, вирішив пристосувати такі практики для укладу суспільного життя. Україна ж, навпаки, завжди тяжіла до Європи, до демократичного укладу, до свободи громадянина і спільноти.

Але запізніло застосувавши щодо України термін «антипод», Путін втратив з виду цілком доконаний факт того, що фактично його агресивна, брутальна і зверхньо-гопницька зовнішня політика давно перетворила Росію на антипод усього цивілізованого світу. Реально путінська ерефія стала країною-парією, і не через якісь підлі, зловредні задуми «міжнародної закуліси» чи підступних «англо-саксів», а власне через тих, хто править нею.

Насправді путінська кліка, попри сміховинні законопроєкти, які точно ухвалить слухняна «єдіноросская» Держдума, і які гнівно погрожують карами земними і небесними тим, хто ставитиме на один щабель сталінський та гітлерівський режими, чим далі, тим рельєфніше виявляє ознаки фашистського ладу. Пошуки винних у надуманих поразках, вічні жалі на невдячних сусідів, яким колись було віддано «безґлузді подарунки» у вигляді територій, параноїдальні натяки на «ворогів» і настрої «облоги»… Чим вам не поствеймарська Німеччина, на ґрунті якої рясно зросли отруєні квіти ксенофобії, реваншизму і експансіонізму?

Путін грає атрофованими м'язами ще постсовєцького воєнного спадку, розповідаючи про захист «русскоязичних» у всьому світі (зауважте Адольф Алоїзович захищав тільки етнічних німців!), і користуючись моментом слабкості, демонструє цей «захист» на теренах «братнього» народу, анексувавши, як колись Гітлер Судети, український Крим, і окупувавши частину українського ж Донбасу. Як це було в окупованій нацистами Франції, Росія формує на захоплених землях маріонеткові, реально терористичні режими ЛНР/ДНР (згадаймо Віші).

Російська ідеологічна машина по суті дублює конструкцію геббельсівського відомства, з поправкою на технології, масштаби і бюджети. А за рівнем фейків, пропаганди, брехні розмаїті соловйови, кісельови, симоньянки та їже з ними давно переграли самого Йозефа і його підручних. І мова тут не тільки про диверсійно-гібридну ідеологічну складову війни проти України. Тут вже йдеться про інформаційне прикриття операцій міжнародного масштабу, починаючи з війни у Сирії і закінчуючи спецрозробками для хімічних атак у Солсбері чи терористичних актів на військових складах у Чехії та Болгарії. Дивна річ, але Путін фактично стає антиподом для своїх нечисленних приятелів у Європі, оголосивши, до прикладу, Чехію Земана «недружньою країною». Лише через те, що з Праги «попросили» російських дипломатів-ефесбешників, запідозривши їх у сприянні терористам.

Про внутрішнє призначення пропагандистської машини Путіна годі й говорити. Загнавши у безвихідь більш-менш притомну опозицію, Кремль маніпулює комплексами і фобіями «маленької людини», як йому заманеться. Тут і плекання невиправданого та безпідставного комплексу «властителя світу», і знавіснілі погрози «можемповторіть», коли йдеться про образи на вчорашніх співмешканців у комуністичному гуртожитку. Та головне, — формування інфантилів, які покладаються лише на мудрість вождя і на його волю (хочу — караю, хочу — милую), на «государя і государство», яке буцімто здатне почути кожного і кожному зарадити.

Тому Путіну не варто істерити з приводу «антиподів». Він сам став таким для світу, взявши у заручники і власну країну, і її народ.

Ігор Гулик для «ВЗ»