Передплатити Підтримати

"Росія просто захищала свої інтереси…"

Український "макрон" перебуває у полоні звичних совкових стереотипів і транслює їх за кожної слушної нагоди

Коли після Наполеона до влади у Франції повернулися Бурбони, політик і дипломат Талейран зробив висновок, який характеризує подиву гідну інертність суспільства до, здавалося б, тектонічних зрушень у загальному розвитку людства. «Іls n’ont rien appris ni rien oublié» — «Нічого не навчилися, нічого не забули…».

Отак і з нашим «непересічним лідером», який ось уже два роки, як обіймає найвищу посаду в державі, і нічого не навчився та «не забув» звичок і стереотипів середовища, з якого йому довелося перестрибнути у президентський фотель. Популістська риторика, якою купував легковірну публіку 2019-го, тепер час від часу зазнає певних корекцій, однак вони часто-густо є викликами на ту чи іншу ситуацію. Така от гнучка і від того розмита «державницька стратегія», звісно, грає на руку та, однак, не може стати фундаментом для бодай якоїсь визначеної позиції і країни, і її керівництва.

Нагінки на медіаактиви Медведчука і Ко могли б справді виглядати турботою про безпеку воюючої країни, яка врешті-решт на сьомому році війни вирішила всерйоз боротися з ворожою пропагандою. Однак за цією «патріотично-мишачою» метушнею важко не помітити суто меркантильний політичний інтерес лідера «Слуг», який надто вже переймається і партійними, і власними електоральними інтересами.

«Патріотичне» амплуа Зеленського, яке він приміряв водночас із мундиром «сильного і войовничого лідера», теж викликає безліч запитань. Реальна присутність у владі соратників Януковича, абсолютна безкарність тих, хто пробує інституційно розхитати державні інституції, заздалегідь і далекоглядно надійно корумпувавши суди і прокурорів (маю на увазі одіозного Андрія Портнова) нівелюють потуги Зеленського і його сценаристів, зводять нанівець його риторичні фігури і «патріотичні» жести. Соціальна політика популістів, не здатна відповісти на ковідні виклики, а, отже, й на реальне зубожіння незахищеного від пандемії і тарифних потрясінь населення, звелася до карикатурної «боротьби з олігархами».

Зрозуміло, що деолігархізація економіки потрібна, що, у принципі, без неї не варто навіть заїкатися про якісь євроінтеграційні перспективи і про «Геть від Москви!» Але для початку, мабуть, треба було б визначитися з поняттями. Бо заклинання очільника РНБО Олексія Данілова про «ознаки олігархів», і про 13 осіб, яких буцімто режим вже призначив «винними» за все і вся, — виглядають геть підозріло. Особливо на тлі реального переділу власності, сфер впливу, а також збагачення певних осіб (які, підозрюю, перебувають у цьому реєстрі, але, звісно, не афішують своєї наближеності до ОПУ). Зрештою, чому б не назвати цих персонажів поіменно, бо навіть аполітичним кортить таки дізнатися, чи фігурує серед них «батько зеленої перемоги» Ігор Коломойський? Те, що мав би фігурувати, — безсумнівно. Особливо після зустрічі Володимира Зеленського з держсекретарем США. Ентоні Блінкен, мабуть, нагадав бізнес-партнерові Ігоря Валерійовича, у якій правничій халепі перебуває зараз його вчорашній спонсор і натхненник. Рівно ж, як і деякі інші актори української політичної сцени, запідозрені американськими спецслужбами у прямій співпраці з Росією.

Однак навряд чи Зеленський робитиме якісь оргвисновки щодо Єрмака та інших сумнівних осіб зі свого найближчого оточення. Не тому, що йому бракує на те політичної волі чи адміністративного ресурсу. Просто — нічого не навчився, нічого не забув. Український макрон перебуває у полоні звичних совкових стереотипів і транслює їх за кожної слушної нагоди. Ось недавно, виступаючи на Всеукраїнському форумі «Україна 30» (оглядачі жартують, — «продовження серіалу „Слуга народу“, тільки за бюджетний кошт»), Зеленський розповідав про незворотність поступу до ЄС і НАТО. І тут же, буквально за кілька речень, видав дуже знакову для вчорашнього хедлайнера фразу: «А що було 2014 року? Ми отримали ПДЧ (план дій щодо членства в НАТО. — Ред.) чи ми увійшли в Євросоюз? Що було? Я вважаю, що нічого не було. Не через те це робила Росія. Це все балачки. Росія просто захищала свої інтереси (!) через те, що (нібито) можуть бути американські військові бази на території України». Отак легко визначити причини російської агресії («просто захищала свої інтереси»), — значить, розписатися у цілковитому нерозумінні всього, що відбулося сім років тому, і до чого Путін готувався з добрий десяток літ. Отак банально визнати за Кремлем право, «захищаючи свої інтереси», урвати у сусідньої суверенної країни шмат її території, — це перебувати у парадигмі «руського міра» з його правом сильного. Це, погодьтеся, бездумно і з апломбом повторити путінські маразми про святе «право» Росії повернути собі «невиправдані подарунки» СРСР нинішнім «невдячним сусідам».

Ігор Гулик для «ВЗ»