Шлях від Голгофи

Мій дід Іван, з яким я не встиг поспілкуватися, бо він відійшов, коли мені було всього вісім місяців, мав незвичний і гіркий Великдень. Якийсь комунальний начальник-комуніст у провінційному містечку Тернопільщини вирішив, що акурат у день Христового Воскресіння слід висадити кілька ялинок у центрі. І доручив цю роботу саме дідусеві. Можливо, знущаючись над почуттями віруючого, а, може, й не задумуючись над тим, що коїть. Що було робити бідному фірманові, недавно вирваному з рідної Лемківщини? Переконувати самодура, що то гріх, що справа — не пильна, і її можна перенести на день-два? Марна річ…

А вдома — троє дітей, і він — єдиний годувальник. Мабуть, той день став для діда Івана Голгофою, але тим не менш він посадив ті злощасні, як йому, певно, здавалося, деревця. Можу лише припускати, що до кінця своїх днів він пам'ятав те Воскресіння. А начальник… Згорів від оковитої.

Цей уламок родинної пам'яті мені значно пізніше передала мама. Завжди, коли, на жаль, зрідка приїжджаю до батьківської хати, то, звісно, йду на цвинтар, де за десятки літ побільшало рідних та дорогих могил. І до скромного кам'яного хреста над гробом діда Івана теж. Але першими на шляху до кладовища мене зустрічають його ялини. І прокидають спомин про Великдень.

Співчуваючи комусь із ближніх чи далеких, ми часто повторюємо фразу: «У кожного свій хрест». Кажемо про це, акцентуючи на невідворотності долі, над фатумом, що передбачає кожному свої, особисті випробування, «свій шлях широкий». У такі хвилі наше з вами життя видається Голгофою, непривітним, страшним пагорбом, всіяним нереалізованими мріями, жалями і розпачем. Ми забуваємо, що подія, про яку йдеться, містить абсолютно протилежні сенси, сповнена геть іншими, — світлими і оптимістичними тонами, не кажучи вже про те, що вона категорично заперечує фаталізм. Бо ж недаремно її називають Великим днем, Великоднем. Так, кожен з нас неодноразово мав приводи для того, аби, вторячи услід за приниженим, змордованим і розіп'ятим Богочоловіком, вигукнути: «Отче, чому Ти мене покинув?!». Рівно ж, як кожен, після «чорних смуг», відчував у душі благодатний подих відродження і воскресіння, по-іншому бачив довколишній дивовижний світ. І той світ вже не був схожим на піщане пустище, на гору страждань.

Зрештою, хіба страшний ковідний рік, яким нам випало пережити, хіба численні втрати і невидима смерть, яка чигає невідь у якому місці на кожного з нас, дали нам привід гадати, що все скінчено? Ні, і цей виклик подарував нам безпрецедентні приклади пасіонарності і волі до життя. Без нього не було б буденного вже героїзму медиків, тихого спротиву недузі, здавалося б, безнадійно хворих, людської емпатії, співчуття. І найголовніше — розуміння того, що і цей морок розвіється, коли бодай хтось опікуватиметься вогником свічі…

Без Христової Голгофи не було б «шляху у Галилею», де учні зустрілися з Воскреслим. Про цей шлях говорив у цьогорічній Великодній проповіді Папа Франциск: «Завжди можливо розпочати наново, бо існує нове життя, яке Бог здатен наново започаткувати в нас, по той бік всіх наших падінь. Також і з руїн нашого серця — кожен з нас знає руїни власного серця — Бог може створити шедевр, навіть на зруйнованих уламках нашої людськості Бог готує нову історію».

Тому, — «шлях до Галилеї», — це про зворотній від Голгофи гостинець. Це не пошук Ісуса у гробі, це, зрештою, не копирсання у минувшині з метою знайти там виправдання чи покаяння. Це — шлях до людей і до ідеалів. Це — дорога у вічність через сірі і, можливо, гіркі будні, без яких навряд чи цей шлях був би ціннісним і повним. Ісус, мабуть, ніколи б не зійшов на хреста без розуміння власної місії, без чіткого вибору і, звісно ж, усвідомлення немарності такої страшної жертви. І, як на мене, він, далебі, не герой, не «суперрятівник», а, перш за все, жива, цілісна і самодостатня людина, якій не потрібна людська слава, яка не боїться осуду чи злослів'я, яка йде на цілком логічний, хай навіть екстремальний крок задля великого і, можливо, незрозумілого наразі іншим, світлого. Бо, погодьтеся, йти на муки і неуникну смерть, навіть знаючи, що, «згідно з Писанням», воскреснеш «у третій день», — для цього потрібна направду неземна мотивація. Не гламурне прагнення сумнівної слави, не холодний розрахунок потенційних зисків чи втрат, не позерство і фіглярство. А чітке бачення потреби власним вчинком засвідчити те, що тут, на землі, є високі сенси, світлі цінності, і людині варто заради них жити.

Бо що «слава» і «визнання» у порівнянні з чистотою помислів і дій? Що поклоніння і славослів'я проти осягання вічності? Що людські пересуди на тлі Істини і Любові? Марнота марнот і ловлення вітру…

І саме у цій простоті і справжності — приклад Спасителя для нас, сучасних, розшарпаних, роздраєних сумнівами, дезорієнтованих, ласих до спокус і слабких духом. Для нас — серед голгофи розчарувань і кривд — його Хрест і його Жертва хай стануть точкою відліку, мірилом правди, алгоритмом натхнення для днів прийдешніх. Кожному з вас, мої любі читачі, бажаю світлого Христового Воскресіння. Хай воно сповнить серця любов'ю і милосердям, хай серед цього жорстокого світу дасть розуміння вічних істин, цінності людських почуттів і висоти наших мрій. Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Ігор Гулик для «ВЗ»