Передплатити Підтримати

Нова роль Зеленського

Зеленський вживається у нове амплуа, яке, однак, йому не під силу

Антиросійські випади, санкції проти кума Путіна та його медіаресурсу, а також проти низки діячів часів Януковича, імітація «боротьби з олігархами». Різка зміна траєкторії Банкової спровокувала політичних оглядачів та публіцистів на вже заїжджене твердження про те, що кожен український президент так чи інак приречений ставати антагоністом Москви. Сумнівний постулат, оскільки «проффесор» таким не став, та й Кравчук з Кучмою «зустрічалися десь посередині» з ерефією…

А щодо Зеленського, то варто ретельніше придивитися до мотивів його «русофобії», щоб зрозуміти — це чергова роль колишнього коміка, яку він змушений вивчати, аби досягти певних, цілком прогнозованих цілей.

Найперше, вчорашній хедлайнер Кварталу 95 досі не зрозумів однієї простої істини: застосувавши трюк «простого хлопця», він вже ніколи не зможе позбутися хронічної залежності від очікувань таких же, як і він. Йому б, до прикладу, проштудіювати Олександра Мотиля, який стверджує, що «люди хочуть усього й одразу». В арсеналі Зеленського — дуже сумнівні інструменти — відосіки, прямі звернення до «народу», сумнівні з точки зору закону рішення РНБО, перетворені відтак у ще сумнівніші укази. Щодо останніх, то власне їхня правова нікчемність (бо кожен з них будь-якої миті може бути оскарженим у суді), ставлять жирну крапку на уявленні про «найвидатнішого лідера», як державника і «ворога» Росії.

Зеленський, можливо, не має «зеленого поняття» (даруйте за тавтологію) про розподіл повноважень між гілками влади, про власні повноваження, як президента. Ба більше, — стрясаючи повітря іграшковим мечем з реквізиту Кварталу, «гарант» Основного Закону свідомо і керовано руйнує основи конституційного ладу.

Можна по-різному ставитися до Олександра Тупицького чи Олександра Касмініна, як осіб, але, даруйте, суддів КСУ не можна звільняти указом президента. Можна ухвалювати різні санкції проти Медведчука, Іванова, Петрова, але коли звинувачення у фінансуванні тероризму не підкріплені врученням підозр, обвинувальними актами і врешті-решт — вироком чи рішенням суду, то гріш ціна такій «русофобії».

Зеленський так і не зміг вирішити для себе просту дилему: «бути чи здаватися». Зрештою, це певною мірою можна списати на його артистичний фах, але так є, що інфантили, навіть у поважному віці, живуть з таким от роздвоєнням особистості. Отож, здаватися «русофобом», виголошувати гучні спічі проти «п'ятої колони Москви», ба навіть ухвалювати рішення щодо переслідувань колаборантів, ще не означає мати внутрішнє переконання чи усвідомлення нагальної потреби таких дій.

Якщо ж врахувати, що певні персонажі, яких у світі відкрито, без дипломатичних реверансів, називають агентами Москви і викладають аргументовані докази ворожої Україні місії цих осіб, досі працюють у президентському Офісі, володіють парламентськими мандатами, то «антиросійські» Зе! репризи не витримують жодної критики, по-народному, — сходять на пси. А страх перед майбутнім масовим сеансом прозріння (маю на увазі вихід на Netflix фільму про «ваґнерівців» і високопосадових «щурів», які злили спецоперацію проти цих «пташок Пріґожіна») лише множить нічні кошмари Зе! І гучні заяви Данілова про «вільний Татарстан» навряд чи є ефективним снодійним…

Зеленський панічно боїться відповідальності за вже скоєне. Згадані антиконституційні укази у певний час можуть стати приводом для кримінального переслідування за ст. 109 ККУ (частина 1): «Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади». Санкція — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої. Бажання ж «сховатися у доміку», рятуючись від дуже непрогнозованих наслідків діяльності «майстрів спорту з боротьби з ковідом», породило у надрах ОПУ таку ж інфантильну, як і сам президент, стратегію: все вирішує місцева влада. Я не кажу вже про обмежений ресурс цієї місцевої влади, бо астрономічні кошти вбухали «у асфальт», розікравши при цьому їх левову частку. Мова про некерованість процесу, про анархію і свавілля в регіонах, зрештою, про посилення місцевих еліт, а, отже, відцентрових рухів у країні, яка фактично стоїть на порозі повномасштабного вторгнення агресора.

То кому на руку такий, з дозволу сказати, «патріот»? І ще про «русофобію» Зеленського. Її декоративність особливо помітна на тлі переслідувань патріотів і рукотворних провокацій, завданням яких є дискредитація, маргіналізація не тільки політичних опонентів, але й усього ветеранського середовища. Такі речі є неприпустимими, коли лідер усвідомлює, що саме ці люди, як і на початку війни, є реально здатними чинити опір російській інвазії, навчити інших і мотивувати їх до боротьби.

Отож, роль «патріота» і «антиросійського президента» для Зеленського є непідйомною. Не той ранжир, ментальність, масштаб особистості. Він і надалі залишається Голобородьком, який, пам'ятаємо зі серіалу, завершив логічно — у в'язниці.

Ігор Гулик для «ВЗ»