Передплатити Підтримати

Капкан для преЗЕдента

Наближені до влади джерела у Telegram-каналах не на жарт почали роздмухувати майже гоголівську історію про конфлікт між Зеленським та його Батею

Мовляв, «проффесор» старого гарту вкрай незадоволений поведінковими змінами сина, тим, що якогось нечудового дня той з «нормального свого хлопця» перетворився у «патріота», «русофоба», ледь не «бандерівця».

Синхронно з гнівом Олександра Зеленського заспівали і з-за «порєбріка». Із почесного забуття десь у «Россотруднічєствє» витягнули онука ще одного совєтського релікта — генерала КҐБ, ексдиректора Служби зовнішньої розвідки, міністра закордонних справ і зрештою прем'єр-міністра Росії Євґєнія Прімакова. І Євґєній Прімаков-молодший написав у соцмережі, що цілком допускає привентивні удари по Києву та стратегічній інфраструктурі в Україні, якщо «бандерівець» з Банкової зважиться наступати на Донбасі. Якщо згадати істерику, яка лунала з «рота Путіна» Пєскова кілька тижнів тому, то вимальовується ледь не апокаліптична картина. Дехто із вітчизняних оглядачів угледів у ній зловісний привид Ґляйвіце. Однак подальший розвиток подій свідчить не на користь страхопудів, котрі вважають, що Кремль готовий накрити Україну «килимовими бомбардуваннями» і ракетними ударами, не зустрівши при цьому жодного опору. Гадаю, що йдеться про набагато банальніші речі, ретельно прикриті димовою завісою російської пропаганди, «відосіків» «непересічного лідера сучасності» та феєрверками рішень РНБО, яке останнім часом збирається у нас з регулярністю церковних богослужінь. Тільки от моляться там за… порятунок рядового Зеленського.

В американському серіалі «Картковий дім» є чудовий діалог про те, як поводять себе політики: «Ну, я ж не перший політик, якому не всі вірять». «Ми надто довго брехали, Френсіс». «Звісно, брехали! Уяви, що подумали б виборці, якби ми почали говорити правду».

Бо направду, Зеленський у капкані власних страхів, як наслідку власної ж брехні. Він піддається навіюванням свого оточення, вірить у реальність нашіптувань і готовий на найвідчайдушніші жести задля власного порятунку. Він боїться Росії, бо в очах Путіна нарешті вгледів не «мир», а три літери — «КҐБ», і чудово розуміє суть цієї зловісної абревіатури. Він боїться власного канцеляриста, позаяк нарешті до його ніжних вух і мізків дійшли далекі і більш, ніж однозначні сигнали про, м'яко кажучи, співпрацю Єрмака з ФСБ. Адже саме після скандального відпочинку в Омані і тамтешніх зустрічей з доволі мутними персонажами з ерефії Андрій Борисович став лівою і правою руками Зеленського, його сенсорним апаратом. Він боїться Медведчука, як конкурента і кума того ж таки Путіна, і тому через РНБО запроваджує проти нього та його колег санкції без наслідків. Так, для самозаспокоєння і для того, аби вчергове кинути жменю піску в очі патріотичного електорату. Переляканий тим, що саме він відкрив шлюзи для повернення «януковичів» у владні коридори, пробує захиститися від них гротескними рішеннями тієї ж Ради нацбезпеки про зраду під час голосування за Харківські угоди. Угоди, давно денонсовані Москвою, угоди, тексти яких ретельно готував… нинішній заступник Данілова Руслан Демченко.

На інтуїтивному рівні «творчої натури» Зеленський відчуває, що куди б він не смикнувся, — всюди рогачки та вовчі ями, налаштовані та вириті ним власноруч. «Безстрашний лідер» боїться американців, які ніби то й партнери, але надто вимогливі до його ніжного еґо. Та й навряд чи «дядечко Джо» забув, як комік змушував 200-відсоткову прокурорку розібратися у справі «Бурісми». Та й, зрештою, у шухлядках заокеанських спецслужб вже давно лежать досьє на «політичних очільників» воюючої країни, які улітку минулого року одним телефонним дзвінком пустили на вітер не тільки зусилля цілої армії аналітиків та оперативників з масштабної затії для затримання «ваґнерівців», але й сотні тисяч доларів платників податків. І що бракує документального унаочнення «зради» від Bellingcat, у фільмі, широко анонсованому у світі, — щоб пастка щільно закрилася, позбавляючи його і поля для маневру, і головне — іміджу борця за «справедливість».

Зеленський чудово усвідомлює, що у брудному потоку мільйонів доларів, виведених з України і відмитих у Штатах чи не найодіознішим аферистом нашого часу, є частка, яка намертво прив'язує і його, — самовпевненого та надмір амбітного блазня, — до вже підсанкційного бородатого пройдисвіта. І звідси — ще один страх Зеленського, страх вимовити вголос ім'я свого патрона (мабуть, «пофарбував зупинку»?). На заяви про санкції проти Коломойського відповідає недолуга Мендель. А у спробі «дати здачі» у черговому «відосіку» традиційно для «нового Зеленського» отримали Порошенко, Медведчук, Фірташ та навіть Пінчук (так-так, Пінчук, зять Кучми, недавнього радника Зе!) але… не Коломойський. Так, його ім'я прозвучало у переліку «олігархів», але не у контексті спічу про «кошти, виведені з ПриватБанку». Бо прізвища тут, за словами Зеленського, «не мають значення»… І вся ця «антиолігархічна риторика» загорнута у лівацьку позлітку «справедливості» для народу. А-la Уго Чавес… Дехто направду вважає, що таким робом Зеленському акуратно вистелюють шлях до диктатури. Але наш горе-державець боїться і такої перспективи. Бо вона означатиме ізоляцію, «па-па Оманам» та Еміратам, навіть у День святого Валентина, доступу до банківських рахунків закордоном, до вілли в Італії. І, зрештою, безславний кінець, прикладів якого у Зе! предостатньо.

Ігор Гулик для «ВЗ»