Вмить близька мені людина стала ворогом
У житті трапляються події, які цілком перевертають свідомість. Є принципові речі — тим більше під час війни, якими не можна поступатися будь-що
Історія перша. Навесні 14-го року, коли «зелені чоловічки» захоплювали Крим, телефоную троюрідній сестрі в Пітер (а її чоловік полковник), запитую, що відбувається, чорт забирай?
— Ой, Саша, — каже вона, — у вас же там бандеры, это же самое страшное, что можно себе представить! Вас же там всех зомбируют…
Ага, думаю, вас таки зазомбували раніше. Сказати «прощавай, Пітер і пітерчани» я не зміг, бо потік жахів, що чекатимуть нас, не вщухав ні на секунду, тому я просто «вирубав» телефон… Назавжди!
Друга історія. Після того трагічного випадку, коли сєпари збили наш транспортний літак з десантниками, я приїхав додому у Покровськ на тиждень і завітав до свого друга-нерозлийводи, з яким росли на одній вулиці в шахтарському містечку Димитрові і впродовж тривалого часу не бачились, бо він був на флоті. Сидимо, отже, за столом, обмінюємося враженнями від останніх подій, і тут мій Серьожа, мій лєпший друг дитинства, видає:
— Если бы в момент пролета самолета у меня в руках оказался ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс. — Авт.), я бы без раздумий нажал на спусковой крючок…
Мене, наче обухом по голові вдарило! Ось так ще хвилину тому близька мені людина в одну мить стала ворогом. Напевно, це можна було перетворити на невдалий жарт — хоча, які можуть бути жарти з такими речами, або якось інакше згладити ситуацію, але …
Але я не зміг. Зрозуміло, ні про яке спілкування вже не могло бути й мови. Я просто розвернувся і мовчки пішов геть, подумки уявляючи, як би діяв Серьожа, опинись у цю мить в його руках «калаш»…
