Передплатити Підтримати

Кремль позбавив легітимності проросійські партії

Уроки злопам'ятності

Кожен раз, коли Україна намагається себе захистити, проросійські хлопці вдають, що ніякої анексії Криму не було.

Вони говорять про свободу слова та цензуру. Про права людини та плюралізм. Вони поводяться так, ніби на дворі знову довоєнний 2010-й. В якому Крим цікавий хіба що курортним сезоном, а Донбас — величиною «вугільних» дотацій, — пише Павло Казарін для «Крим.Реалії».

У ті довоєнні роки Україна жила за правилами ринку. За її майбутнє боролися два центри впливу: Захід працював з громадянським суспільством, Росія — з політичними елітами. Прихильники кожного вектора билися один з одним на виборах, але про жодну «кровну помсту» не йшлося.

У тій довоєнній реальності не було лінії фронту, а тому її важко було перейти. Можна було міркувати про конкуренцію та солідарність. Про єдині правила та рівні можливості. Все змінилося в той момент, коли «лінія фронту» втратила лапки.

Проросійські партії в Україні втратили своє право вважатися різновидом норми сім років тому. У той момент, коли Москва ввела свої війська на територію півострова. У той момент, коли окупаційні сили влаштували вторгнення на Донбас.

Московські розмови про українську «хунту» спростовувалися тим, що адвокати Кремля залишилися в політичному житті Києва. Якби Україна нагадувала ту країну, про яку розповідав російський телевізор, — жодний Віктор Медведчук був би неможливий.

За ці сім років проросійські партії увірували у свою безкарність. У те, що змогли здобути індульгенцію від відповідальності. Вони повірили, що можуть і надалі займатися тим, чим займалися до війни, а саме — знесенням української державності.

З невеликою правкою. Упродовж останніх семи років вони агітували вже не стільки за Москву, скільки проти Європи. Не стільки за російські правила гри, скільки за знищення західних. Тих самих, які покликані були боротися з корупцією і створювати простір для розвитку.

Проросійські торгували невір'ям і цинізмом, брехнею й ненавистю. Топили факти у фейках і намагалися переписати реальність. У їхній картині світу не було анексії Криму та окупації Донбасу. Натомість були розповіді про зовнішнє управління та безпричинну русофобію. Втім, весь їхній бунт проти західного впливу зводився лише до спроби передати ці важелі в руки Москви.

Вони робили ставку на свідомих негідників і корисних дурнів. Перші мали робити брудну роботу. Другі — прикривати роботу перших, розмірковуючи про ринок ідей і свободу слова. При цьому обидві групи намагалися уникати розмови про те, що трапилося навесні 2014-го року.

Тому що окупація українських територій вибивала у них з-під ніг залишки етичного фундаменту, на якому вони намагалися встояти. Розмова про російське вторгнення обнуляла їхні спроби прикидатися частиною українського політичного пейзажу. Вони намагалися удавати, що їхнє існування в Україні після початку війни — це норма. Хоча насправді це було лише прикре непорозуміння.

Вони могли вимагати участі в українській дискусії — до анексії Криму. Вони могли розмірковувати про майбутнє країни — до вторгнення на Донбас. Росія сама забрала у них і те, й інше, вирішивши переписати історію України за допомогою зброї. І нинішні санкції щодо проросійських сил — це лише запізніла гігієнічна процедура. Яка мала відбутися у 2014-му, а відбулася у 2021-му.

Вони дуже хочуть, щоб ми забули контекст. Щоб викреслили з пам'яті їхні біографії. Щоб ми перестали озиратися. Тому що тільки це здатне повернути їм довоєнну легітимність.

Ту саму, яку в них забрав Кремль сім років тому.

Джерело