Україна починається там, де є українська мова

Нарешті держава врахувала інтереси україномовних громадян. Це один зі справедливих жестів повернення боргів україн­ській мові, яку переслідували століттями.

Рішення запізніло на 29 років! Мовне питання мало бути виріше­но серед пріоритетних у перший рік незалежності України. Як це, наприклад, зробили країни Балтії, де на початках відновлення неза­лежності запровадили жорстку і принципову політику утвердження державної мови. Наприклад, в Естонії перший закон про мову був ухвалений ще в 1989 році! А так звану мовну інспекцію створено у 1990 році. Естонія, Латвія і Литва, як і Україна, за часи панування Радянського Союзу були тотально русифіковані, але, на відміну від України, там розуміли, що теза — «мова не на часі» — не просто фаль­шива і підступна, а вкрай небезпечна та несе загрозу незалежнос­ті цих вразливих пострадянських країн. І вирішили не піддаватися шантажу та пропаганді Кремля, який лякав, що мовне питання при­зведе до розколу чи навіть громадянської війни. Навпаки, країни Балтії вчасно збагнули, що нехтування мовним питанням, відкла­дання його у «довгу шухляду» може рано чи пізно призвести до роз­колу в суспільстві чи навіть громадянської війни. Бо для Росії мова завжди була інструментом тиску, маніпуляцій, спекуляцій та деста­білізації. Ба більше! Країни Балтії, розуміючи, якого сусіда мають під боком, в основу відродження націй, а відтак державності, поклали не етнічний, а лінгвістичний принцип: представником титульної на­ції може бути кожен, хто володіє державною мовою на належному рівні!

Ще одним прикладом для України може служити Ізраїль. Там взагалі відродили мову «з нуля», давно забутий іврит (ним пере­стали розмовляти наприкінці другого століття нашої ери) завдяки принциповій політиці засновників держави Ізраїль повернувся з не­буття і став державною мовою. Ізраїль — багатомовна країна, причо­му російськомовні вихідці з колишнього СРСР — тут чи не половина усього неселення. Коли була створена держава (1948 рік), репатрі­анти приїхали з майже 80 країн. І тоді гостро постало питання мови. В Ізраїлі розуміли, що держава — це не лише територія та люди, які її населяють. Держава лише тоді сильна і самодостатня, коли люди мають спільну ідентичність. У випадку Ізраїлю історична та цивіліза­ційна ідентичність проростала з мови, яка вважалася найдавнішою у світі і вже майже мертвою. Євреї розуміли: немає мови — немає на­ції. І тоді було прийнято рішення всіх занурити в одне мовне серед­овище — так званий плавильний котел. Навіть термін такий існував. Крім того, євреї розуміли, що Ізраїль — єдина країна, де вони можуть говорити своєю історичною мовою. В сучасному Ізраїлі, звичайно, можна жити без знання івриту, але кар'єрний максимум таких лю­дей — прибирання вулиць. Без знання державної мови жодної при­стойної роботи не отримаєш. Тому усі репатріанти перше, що ро­блять по приїзді в Ізраїль, йдуть на мовні курси.

Чому так важливо утвердити державну мову на побутовому рівні? Бо саме у побуті у багатьох людей формується свідомість. Звичайно, старше чи навіть середнє покоління не переламає себе остаточно, але новому поколінню мова закладатиметься вже і на підсвідомому рівні. Одна річ, коли мовою користуються лише для проформи, як, наприклад, це робили російськомовні вчителі — на уроці говорили українською, а на перерві та в учительській перехо­дили на російську. Інша річ — коли людина максимально занурена у мовне середовище. Це ще не плавильний котел, як в Ізраїлі, але перший крок до такого котла…

Я часто буваю у Києві і щоразу повертаюся до Львова з непри­ємним осадом від того, що у столиці у сфері обслуговування то­тальний «русский мир». Причому, коли я зверталася до офіціантів, таксистів чи продавців у магазинах українською, вони вкрай рідко переходили на державну. Зазвичай це були молоді люди! І це в сто­лиці, а яка ситуація та атмосфера на східних теренах чи на півдні! Тобто до 16 січня саме україномовні громадяни почувалися упослі­дженими та дискримінованими у власній державі! Хтось сміє сказа­ти, що це було нормально?!

Хоча, як бачимо, сміє! На відверто проросійських ЗМІ (а такі досі, на сьомому році війни з Росією, вольготно почуваються в Україні) п'ята колона та кремлівська агентура влаштували біснувату істери­ку, мовляв, націоналісти знову утискають російськомовних.

Пригадуєте, якою болісною була реакція власників деяких ра­діостанцій на квоти щодо української музики в радіоефірі? І що в результаті? Це рішення дало імпульс україномовним естрадним виконавцям, які раніше не мали шансу пробитися в ефір через нав'язаний (здогадуємося ким) «формат». Українська пісня довгий час була в Україні «неформатом», і щоб україномовних виконавців крутили на радіо, мусили співати російською. Винятки на кшталт Вакарчука лише підкреслювали це правило. І раптом, після запровадження квот, виявилося, що українська пісня є цілком конкурен­тоздатною. Ба більше, українською заспівали навіть Настя Камен­ських і Потап. І від цього їхні хіти не стали менш популярними. А українці нарешті почали слухати вітчизняну пісню.

Те саме стосувалося і кінематографа, друкованої продукції, ЗМІ… Цього і зараз, на жаль, не бракує. Єдине, що нам допомо­гло, це війна з Росією. Як би цинічно це не звучало. Якби цієї агресії не було, Україна б і надалі скочувалась у «русский мир», який Росія впроваджувала методом «м'якої сили».

Перефразовуючи Путіна, який нахабно заявляв, що Росія закін­чується там, де закінчується російська мова, Україна починається й існує там, де є українська мова. І останні події в Криму та на Донбасі це яскраво продемонстрували. Тому робимо висновки з минулого, щоб у майбутньому надалі не робити стратегічних помилок.