Вашингтон після захоплення Капітолію. Як зміняться США

Будь-яка революція майже завжди породжує нову революцію. Тільки сильні країни, де сильні еліти можуть домовлятися, не попадають у цей кругообіг революцій

Те, що сталося в Вашингтоні 6 січня, готувалося ще 15 років тому, коли з’явився телеканал FOXnews, а телебачення і електронні ЗМІ вичленили багатомільйонну аудиторію людей, які хотіли, аби «Америка знову стала великою».

За останні роки ідеологія в у сьому світі відходить на другий план, а її місце займає психологія (те, що науковці називають психологізацією політики). Трамп виграв не в останню чергу тому, що маси американців вважали, ніби їх загнали у гетто, де простий хлопець не може назвати афроамериканця негром, а гомосексуаліста п*диком. І тут приходить хтось, хто говорить правду і вголос каже те, що їм не можна говорити. І найголовніше — він пояснює їм, як він поверне з Китаю робочі місця. І якби не світова криза, викликана пандемією, в США були б одні з кращих економічних показників в сучасній історії. Трампу, багато в чому, просто не повезло з часом, коли почався вірус (це, між іншим, до питання конспірології про те, що вірус вигадали американці).

Повертаючись до захоплення Капітолію, ми маємо вказати на одну важливу річ: Трамп створив свій власний електорат. Це не електорат республіканської партії — це електорат саме Дональда Трампа. І люди, які пішли на штурм Капітолію — це окрема категорія агресивних, ображених людей, які хочуть отримати свій особливий тип справедливості. Звичайно, Капітолій штурмували не сотні тисяч людей, але в душі мільйони трампістів відчувають, що в цілому щось подібне потрібно було б зробити, щоб ці жирні коти в Вашингтоні їх почули — це правда.

Формально, політичний конфлікт за пару днів буде вичерпано, але вся політична логіка говорить, що демократи не упустять можливості почати кримінальне переслідування Трампа за погром Капітолію. Але точно так само треба пам’ятати, що поки в республіканців немає іншого лідера. І тут виникає велике питання чи готові вони будуть до «злиття» Трампа. Поки це ще не очевидний факт, попри те, що від Трампа, де-факто, пішов його віце-президент Пенс, а ряд впливових членів партії, які ще вчора грали в гру «у нас вкрали перемогу», змінили свою точку зору.

І тут ми маємо повернутися до того, про що говорили вище: зараз величезний відсоток виборців республіканців — це виборці Трампа. Звичайно, без грошей і ЗМІ грати в умовну третю силу неможливо, але Трамп завжди відзначався тим, що умів плювати на правила (хоча я вважаю, що поки говорити про навіть теоретичну можливість третьої сили зарано). Як би там не було, але зараз республіканці стоять перед дилемою: загубити Трампа, вибачитися, спробувати знайти нового лідера і максимально достукатися до тих із республіканців, хто перейшов у трампісти. Або ж іти в фарватері Трампа з усіма відповідними наслідками.

Паралельно треба розуміти, що Джо Байден буде просто вимушений, як мінімум, перший рік займатися набагато більше внутрішніми проблемами, ніж зовнішніми. Зовнішня політика може відійти на другий план, бо потрібно розв’язувати той складний клубок соціально-расових і навіть суспільно договірних понять, про які старалися майже не говорити десятиліттями і про які так багато і яскраво говорив Трамп.

І тут варто подумати, що робити нам в цій ситуації. Навіть наш істеблішмент живе в парадигмі, що Байден не любить Росію, а тому допоможе Україні. За останній рік відбулася одна подія, яку у нас не помітили: була створена зона вільної торгівлі в південно-східній Азії плюс Австралія, яка об’єднує 42% ВВП світу. І це було зроблено в момент внутрішніх битв у США. По суті, Китай стає головним центром протистояння США в світі. І єдиним стримуючим фактором для Китаю є Росія. Тому говорити, про лінійність дій америкнців (росіяни погані) просто не доводиться. Судячи з усього, американці будуть міняти свою політику щодо РФ, вихоячи саме з цих моментів.

Паралельно, є великі питання щодо майбутнього американо-іранських відносин, які стали останнім великим проривом адміністрації Обами і були поховані адміністрацією Трампа. Іран зараз максимально підняв ставки, захопивши корейське судно в Ормузькій протоці і заявивши, що відновлює ядерну програму.

І це лише два величезних виклики для Байдена. Давайте не забувати про Венесуелу, Болівію, стосунки з Мексикою, не кажучи вже про величезні тертя з ЄС, і ми зрозуміємо, що ми не входимо до першої десятки пріоритетів. А наше примітивне мислення, що Україна для Байдена — це майже, як друга Батьківщина, є нонсенсом.

Певний оптимізм вселяє заява міністра закордонних справ Кулеби про те, що зараз буде розроблена нова комплексна дорожня карта співпраці з США. Справді, у нас поки просто не існувало державної політики щодо США, і ми були таким собі придатком в певних безпекових моделях. Але поки все впирається в наше примітивістичне мислення, яка зводиться до того, що стосунки зі США — це залишити чи не залишити на посаді Артема Ситника. І тоді у нас будуть гроші, ракети і все інше.

Допомога тим, хто тоне — справа рук тих, хто тоне. Сподіватися на швидку допомогу Байдена в вирішенні питання Донбасу чи повернення до будапештського формату — це примітивізм. Так само, як примітивізмом було проведення експерименту зі створення неефективних антикорупційних органів, які стали державою в державі. Поки ми не почнемо грати по-крупному, через входження в регіональні політичні союзи, через створення умов, які б стали цікавими для ключових світових гравців, і нарешті, через посилення власної армії — доти ми будемо туземцями, які чекають намиста.

Джерело