Передплатити Підтримати

Україна ери Водолія

Бути чи не бути

Потішно, що ХХ ст. затрималося на 20 років. Воно завершується тільки зараз. Можна вважати, що 2021 рік — це справжній початок нового, ХХІ ст. Хтось навіть вважає, що нової ери — Водолія. Попереднє, ХІХ століття, теж інерційно протрималося до Першої світової та епідемії «іспанського грипу». Не дуже вірю в історичні паралелі, але російська агресія й епідемія стали для нас початком складного перезавантаження в нове століття — чимось на кшталт того, що відбувалося приблизно 100 років тому. Все, що було до Майдану, — насправді про пострадянську Україну, яка змінювалася не тому, що хотіла, а тому, що змінювався світ навколо неї. Змінюватися не змінюючись, плекаючи насамперед власні вузько приватні чи корпоративні інтереси, — було нашою сумною реальністю, і тільки 2014 рік став першим, хоч і, на жаль, не вирішальним викликом цьому. Тепер попереду нові виклики, і стояти на місці вже не вийде.

Друга половина ХХ ст. була безперервною висхідною до підвищення добробуту, більш сталого верховенства права й, узагалі, до більших стабільності та визначеності. Багатьом здавалося, що все працює, далі має бути тільки вдосконалення досягнутого, а «ідеологічним» обґрунтуванням цього став текст Фукуями про ліберальну демократію як кінець історії. Тепер цей текст згадують з посмішкою, іронічною або саркастичною, залежно від того, хто, власне, згадує.

Коронавірус не перезавантажив світ і суспільство. Мільйони людей прагнуть не в майбутнє, а назад — до знайомої, зручної або навіть не дуже «нормальності», ось тільки вона останніми роками стала зовсім «ненормальною». Класична репрезентативна демократія дегенерує у напрямі популізму, останньою жертвою цього процесу стала «колиска» демократії — Сполучені Штати. Хоча двопартійна система там ще є фактом життя, але ніхто не знає, чи збережеться вона після останніх потрясінь «трампізму». Система ідеологічних партій майже перестала існувати в Європі: протиставлення соціал-демократії та християнської демократії втратило початковий сенс, ядро підтримки розмите, а баланс «ліві—праві» більше не працює, оскільки система координат змінилася і, власне, незрозуміло, що таке «ліві» та «праві», кого і як вони представляють. Всім очевидно, що треба рухатися вперед, але для цього необхідне справжнє політичне лідерство та візіонерство. У нашій країні з цим вочевидь не склалося, але у світі —теж явний дефіцит. Виявляється, що відтворювати себе в політиці зручніше й простіше, ніж увійти в історію, — прислів’я про «синицю в руках» у політиці працює навіть краще, ніж у звичайному житті.

Відповідь на глобальний виклик коронавірусної пандемії формувалася переважно на національному рівні, принаймні на початковому етапі. Коронавірус нам продемонстрував, що політика залишається національною, а виклики — глобальними. Змагання національних інституцій за перемогу в боротьбі проти глобальних викликів виглядає чимдалі маразматичніше, але людей можна зрозуміти: вони платять (або не платять) податки на національному рівні і, відповідно, чекають захисту від національних держав. Написано тисячі статей і виголошено тисячі емоційних промов про те, що це мусить змінитися, — однак результату майже нуль. Як приклад — боротьба зі змінами клімату: всі наукові дослідження свідчать, що реальні зміни життєво необхідні в наступні 10−15 років, але майже всі хочуть, аби починали інші. Дискусії навколо Паризької угоди це добре підтверджують. Те, що альтернативою кризам і кліматичним змінам стане ініційоване Ілоном Маском «Вперед, усі на Марс!», поки що сприймається як жарт і далеке майбутнє. Але воно таким не є. В рамках національної ментальності всім нам жити зручно й комфортно. Ці зручність і комфорт створюють казки наших бабусь, свята, мова, звичаї та кухня, хоча остання починає швидко розмиватися піцами, суші та багато чим ще. Але яка національна ментальність домінуватиме в першій колонії на Марсі — питання, швидше, потішне, як і питання національних інституцій та хто й кому там платитиме податки. Вже за кілька років ми на власні очі побачимо, як спільноти функціонують поза національними рамками, і це матиме вибуховий ефект для всієї системи національних держав.

Так само менеджмент багатьох міжнародних компаній, склад оперних труп і футбольних клубів давно нагадує мапу світу. Тут працює принцип «кращі з кращих».

Національна політика претендує на розуміння нюансів ментальності, але, очевидно, втратила ефективність і прагнення найкращого результату, а вибори часто слугують відтворенню в політиці тих, хто мімікрує. Пандемія коронавірусу показала, що національна політика не може ефективно захистити від сучасних і майбутніх викликів, потрібен шлях уперед. На суто національному рівні неможливо ані прийняти рішення, що, власне, цей шлях уперед необхідний, ані зорієнтуватися, куди йти. Концепція «класичних» національних суверенітетів, створена в результаті Вестфальського миру, вже не працює. Понад те, триматися за неї — означає давати світові все більше шансів «з'їхати з рейок» через популізм, ностальгію за «старими добрими» часами, бажання жити в теплій ванні та в середовищі, яке не відкриває перспектив, але сяк-так консервує звичне життя. У ХХІ ст. так не вийде.

Економічна реальність навколо швидко змінюється, ми вже не можемо без Uber або таких, як він, акції Tesla зашкалюють, акції ж «класичних» нафтових компаній стагнують. Економіка ставить на майбутнє. Необов’язково витягувати старий анекдот про цюріхського банкіра — «якщо він стрибає у вікно, то краще стрибати за ним якнайшвидше», але економічна модель ХХ ст. наближається до своєї межі. Економіка Х Х ст. не працюватиме у ХХІ.

Останніми роками ми звикли до швидких змін, однак наступні десятиліття будуть безпрецедентними. До кінця цього століття людство освоїть як мінімум Сонячну систему, сягне фундаментальних змін у вимірах штучного інтелекту і поєднанні комп’ютерних та живих мереж. Успіхи в біології дозволять фокусуватися на потребах окремої людини, а енергетика стане «вуглеценейтральною». Сплеск інших технологій навіть важко передбачити. У часи мого студентства всі говорили про термоядерний синтез упродовж наступних 5−10 років, однак тут, як і раніше, просування дуже повільне, тому обачність не завадить, але технологічний стрибок буде на рівні «розриву мозку». Майбутнє суперництво розвиватиметься у сфері технологій, а не торгівлі, проте в цьому суперництві ми навіть не на периферії, нас там просто немає. У майбутньому наші перспективи стануть ще гіршими, якщо це, у принципі, можливо. Системи освіти ми не створили, останні телевізійні уроки стали предметом насмішок. Решта країн встигли побудувати онлайн-контент, а ми живемо у світі підручників та нудних лекцій. За останніми дослідженнями, освіта поза межами міст у нас майже мертва. Вища освіта перетворилася на жарт, адже в нас більше вишів, ніж у Великій Британії, при цьому жоден із них не входить навіть у 300 рейтингу світових вишів. Національна академія наук має до науки, швидше, опосередкований стосунок. Усі це чудово розуміють, але нічого не роблять. Навіть якби, теоретично, ми хотіли стартувати в майбутнє — стартувати ми можемо тільки в минуле.

Викликам, що, як у любимій колись багатьма комп’ютерній грі «Тетріс», падають на нас зусібіч, ми могли б протиставити стійкість і здатність наших інституцій, але їх у нас просто немає. Назви є, а самих інституцій — тільки видимість і колапс. Завдання побудувати систему подачі кисню по всій країні — масштабне, проте логістично й науково нескладне, фінансово не надто обтяжливе: технологія кисневих концентраторів давно відома. Ніякого хайтеку, просто системна проблема, яку слід було вчасно вирішити, — результат усім добре відомий. Після цього всю балаканину про стійкість суспільства і політичне лідерство можна завершити: вона просто не має сенсу.

Взагалі, у світ, який перебуває на порозі фундаментальних змін, ми входимо найбіднішою країною Європи. Ми звикли зверхньо говорити про «бананові республіки», та й вони за більшістю економічних і соціальних показників випередили нас, причому в рази, подивіться на статистичні дані. Більшість українців втратили надію на те, що держава стане сильною, але нам потрібно, щоб держава стала бодай чесною й справедливою і перестала створювати українцям проблеми в усьому.

Майбутній світ буде складнішим за сьогоднішній, хочемо ми цього чи ні. В ньому ніхто не зароблятиме на виробництві, адже ця сфера буде доволі швидко роботизована. Звісно, не завтра, але скоро, тому створення робочих місць у виробництві не тільки не є сталим, це не вироблятиме доданої вартості. До того ж інвестори в нашій країні не вітаються, — все працює на те, щоб їх у нас не було, як і пов’язаного з цим трансферу технологій та знань.

Ентузіазм із приводу перемоги Байдена можна зрозуміти, це справді шанс, але дискусія, як, власне, ним скористатися, — просто смішна. Багато хто сподівається, що майбутня американська адміністрація просто натисне на Росію, змінить «нормандський формат», дасть більше якоїсь допомоги, наче такий собі політичний Святий Миколай, що в руслі передсвяткових настроїв. Цей менталітет малюка, який чекає свята, явно контрастує з тим, що потрібне для реального партнерства, а це чітка програма жорстких і болісних дій та бажання їх виконувати.

Саме тому, що ми пасемо задніх, ціна візійного та політичного лідерства безмежно висока для України. Наївно сподіватися на геополітичну чи іншу важливість України, — ми важливі для наших друзів, тільки якщо на нас можна покладатися і це виявляється не у словах чи заявах, а в реальних діях. Так само наївно сподіватися, що відтворювання суспільних очікувань приведе до прогресу: люди вибирають владу для лідерства, а не для менеджменту інтересів.

ХХІ ст. буде часом, коли все перевірятиметься й тестуватиметься, ніхто не може мати гарантій, що він існуватиме й далі просто тому, що йому так хочеться. Інакше кажучи, немає жодної гарантії, що у ХХІ ст. питання суверенітету, солідарності, міжнародного права та ще багато інших залишатимуться там, де вони є зараз, швидше — навпаки. Тому нам конче потрібен позитивний образ майбутнього, який би зміцнював нашу ідентичність і надихав на рух уперед. Годі й казати, що штучна поляризація суспільства або «яка різниця» не є образом майбутнього взагалі, ані для нас, ані для когось іншого.

Ані політики, ані державні інституції, очевидно, не хотіли й не змогли вивести нас із периферійного стану ХХ ст., хоча всі рішення давно відомі. На найближчі роки в нас є ключове завдання — створити еліту, яка б діяла за правилами, відмінних від тих, за якими діє «українська політика», тобто яка б не заробляла на політиці і була інтегрована у глобальну еліту. Адже національних відповідей на глобальні виклики просто не існує. При цьому це має бути еліта не «над» суспільством, а всередині, тільки так це працюватиме в майбутньому. До речі, саме ХХ ст. почалося з розмов і гасел, що «кухарка може керувати державою». Сплеск популізму наприкінці століття знову підняв на поверхню цю тему: там, де є сталі інституції, це призвело до суспільних випробувань, там, де їх немає, — до суспільних катастроф.

Фокус на освіті та наукових дослідженнях, революційні, без перебільшення, зміни у цих сферах — основа всього. Неосвічені — точно будуть лузерами, як неосвічена й відстала нація — ми будемо глобальними лузерами. Всі успішні проєкти останніх 150 років були побудовані на пріоритетності вищої освіти, жодних винятків тут немає. Після пандемії коронавірусу лишиться загальне усвідомлення, що треба щось робити з системою охорони здоров’я, стосовно освіти — такого розуміння точно немає.

Українці, очевидно, не готові пожертвувати ані своєю свободою, ані своїм добробутом, — це на рівні ДНК нації, і це фундаментально відрізняє нашу ментальність від російської, попри всі спроби відсилання до концепції «одного народу». Свободу і добробут потрібно вибороти й захистити. За перше ми заплатили неймовірну ціну, однак це тільки початок нашого шляху, друге — залежить від нас. Але все це можливе тільки й лише за умови виходу з жалюгідної периферії, на якій ми перебуваємо, інакше наші розмови і мрії про суб’єктність залишаться мріями.

Ми любимо генерувати правильні інтеграційні гасла, але, щойно доходить до реальних інтересів, починаємо товкти воду в ступі: від «втрати суб’єктності» до «зовнішнього управління». Інтеграція до трансатлантичного простору — це не тільки шляхетна мета і забезпечення безпеки, це, врешті-решт, шанс вистрибнути з безнадійної периферії. Прибічники тези «Техас грабують тільки техасці» вигадають багато причин, чому гасла мають залишатися лише гаслами, а «Україну мають грабувати деякі з українців».

Довіра до нас, до якості нашої демократії та верховенства права визначатиме і серйозність ставлення до нас. Можна внести курс на ЄС і НАТО в Конституцію, але це залишатиметься порожнім звуком для наших партнерів, якщо одночасно ми не перезавантажимо систему верховенства права або не поставимося серйозно до реформи безпекового та оборонного сектора. Можна багато говорити про захист інвесторів, але насправді створювати для них нестерпні умови. У всіх нових країнах-членах ЄС саме компанії з багатьох країн-засновників Євросоюзу зробили політичну інтеграцію можливою і сталою. Не всі інвестиції виявилися успішними, але всі країни-аспіранти отримали шалений поштовх уперед і більш сталі інституції. Ми ж лише продовжуємо про це говорити, і чим довше ми це робимо, тим більше шансів, що говоритимуть за нас.

Є спокуса святкувати цей Новий рік так само, як попередні, і продовжувати робити те, що ми робили всі ці роки, але це не працюватиме. 30 років нашої незалежності ми намагалися «пропетляти», комусь це навіть частково вдавалося, але далі це веде в нікуди. Тому наразі критично важливо розпрощатися нарешті з Радянським Союзом і пострадянською Україною. Побудувати спільноту людей, які не хочуть продовжувати жити за правилами сучасної української політики, і стати справжнім союзником для суспільств, які поділяють із нами спільні цінності. Одне слово — припинити імітацію.

Я добре розумію, що цей текст не створює святкового настрою напередодні Нового року, не дає передбачуваного прогнозу на наступний, щоб прочитати його і спокійно святкувати далі. Це можна зробити на початку наступного року, а святковий час використати для ментального перезавантаження. Воно скоро знадобиться.

Джерело