Передплатити Підтримати

Зе!платівку клинить…

У Зеленського не залишилося аргументів для розчарованого електорату

Розмірковуючи над підсумками року, що минає, письменник Тарас Прохасько зауважив один, на його думку, «магічний ритуал». Він каже, що українці, зокрема, у його рідному Івано-Франківську, почали готуватися до зустрічі 2021-го задовго до 1 січня, десь у листопаді. Прохасько вважає це підсвідомим бажанням якнайхуткіше розпрощатися з високосним, нефартовим, ковідним, кризовим роком.

Як на мене, таке прагнення наростає серед спільноти не тільки, коли мова заходить про негаразди минулих 366 днів.

Нетерплячка, прагнення пережити, хто, як може, вижити, перебути «окаянні роки» Зе! режиму, роздратування наслідками власного ж легковажного вибору, обурення, ба навіть часто істеричний сміх над тим, що витворяють з країною вчорашній актор розважального жанру зі своїм «Кварталом», починають домінувати у мізках все більшого числа громадян.

Вже не спрацьовують фокуси з відосіками, навпаки, — кожна нова поява Зеленського у публічному просторі породжує хвилю нищівної критики, і не тільки звичних його опонентів чи осіб, обізнаних з тонкощами політики і господарки, але й тих, хто ще вчора почував себе фанатом «Голобородька», хто повірив його солодким обіцянкам і ладен був горлянку гризти тим, хто наважувався вказувати на очевидне глупство такого вибору.

У Зеленського не залишилося аргументів для розчарованого електорату, його, здавалося б, буйна фантазія коміка і сценариста вже не дає собі ради креативити, вигадувати, конструювати нові ласощі для обивательських мізків. Платівку «лідера» заклинило, і це особливо відчутно, коли читаєш підсумкове інтерв'ю преЗЕдента у журналі «Фокус». Два роки країна живе, воює з агресором, борсається у карантинних спазмах, пробує самотужки (бо влада живе геть у іншому світі) давати собі раду з новими викликами. Але Зеленський, як і на стадіоні передвиборчих дебатів, як і після здобутої брехнею та маніпуляціями перемоги на президентських виборах, зрештою, як і на щодень, — переконаний: усі завмерли в очікуванні «посадки» Порошенка. Ти їм про звитяги Ірини Венедіктової над Артемом Ситником (вельми сумнівні з точки зору закону), ти їм про «чистого як дитяча сльоза» (а насправді корупціонера та антимайданівця) Олега Татарова, якого протягнули на посаду в Офіс президента, зрештою, про близьку перемогу над ковідом інструментами «Великого будівництва (насправді безпрецедентної лобістської оборудки президентового тестя, «Великого крадівництва»), а вони знай своє: «посади Порошенка».

Тобто майже два роки 35 (чи скільки нас там залишилося?) мільйонів завмерли, і мріють про в'язничні нари для одного чоловіка. І, звісно, Зеленський наголошує, що не буде співпрацювати із потенційним арештантом Порошенком. Ніби п'ятий президент падає на коліна, благаючи блазня про співпрацю! Займається своєю партією, допомагає ковідним лікарням, виступає у Канаді, відкриваючи в Альберті кафедру українознавства. Не має часу на «співпрацю» з Банковою, тим паче, що у неї — свої олігархічні фаворити…

Зате Зеленський укотре підтвердив бажання спікуватися з Владіміром Путіним. Для нього це, виявляється, завиграшки, — взяти слухавку і набрати номер однієї з веж Кремля, точніше — бункера, у якому московкий «цар» сподівається перебути коронавірусну чуму. Якщо Зеленському це так легко, то чому, чорти його забирай, він не телефонував Путіну, коли улітку під Зайцевим помирав у муках розвідник Сергій Журавель? Чому не зв'яжеться з агресором-«миротворцем» з приводу того, що кожний Божий день російські найманці обстрілюють не тільки позиції українських військ, але й мирні населені пункти, і ледь не кожен такий обстріл забирає життя наших воїнів? Чи Зеленський та його оточення виходять на зв'язок з Москвою лише в особливих випадках? До прикладу, коли треба «злити» філігранно задуману ГРУ спецоперацію для затримання «ваґнерівців». Та ще й глобального масштабу, раз уже Netflix зацікавила тема безпрецедентної державної зради, і там погодилися транслювати документальний фільм розслідувачів міжнародної групи Bellingcat. Ясна річ, в ОПУ, звідки власне й пролунав той ганебний дзвіночок, одразу взяли на кпини діяльність Bellingcat. Мовляв, нема підстав довіряти. Атож, у Гаазі, де триває процес над російськими терористами, які біля Торезу на Донбасі збили пасажирський Boeing 777, найприскіпливіші правники вірять Bellingcat, а «квартал», мов Станіславський, далі бурчить: «Не вірю!».

Важко вірити, сидячи «на шпагаті» (Зе! каже про це прямим текстом). Одна справа, — подзвонити Путіну, інша — виконати обіцянку «завершити війну». Бо не хто інший, а саме глава ОПУ Андрій Єрмак доклав чимало зусиль для того, аби нівелювати «нормандський формат» мирних переговорів, у якому Путіну доводилося віч-на-віч говорити зі світовими важковаговиками. Натомість ТКГ у зручному для Москви «Мінську» нашпигував кравчуками, фокіними та різними арестовичами, які гнуть відверто капітулянтську лінію, мовчки й не дуже погоджуються з путінським трактуванням агресії в Україну як громадського конфлікту, у якому винен тодішній Київ (читай — Порошенко). Причому, виглядає, мають розв'язані руки: голова парламентської фракції «Голос» Сергій Рахманін зізнався, що дізнається про «стратегію» ТКГ з… деенерівських сайтів, і аж ніяк від повноважних представників України.

Отже, за великим рахунком, Україна завершує непростий 2020-й без змін. Отож, — яких змін вам ще потрібно?

Ігор Гулин для «ВЗ»