Гра за новими правилами. Чого не зробила Україна у 2020 році

З позитивного

По-перше, можу відмітити те, що Україна нарешті вийшла на нульову відмітку співпраці із Туманним Альбіоном. Початок закладено. Він стосується питань оборони і безпеки, технологій спецслужб, і це правильно в нинішній ситуації. Тепер треба не зупинятися, а почати рухатися.

По-друге, Україна почала суб'єктивізовуватися в міжнародних відносинах. Але це відбувалося за принципом — крок вперед, півкроку назад.

По-третє, нинішньому політичному керівництву не вдалося досягти домовленості із Москвою. Бо через кадрову неміч та нефаховість це нічого доброго Україні не принесло б. На цьому напрямку Україна нічого не досягла, але і про те, що були серйозні провали, сказати на сьогоднішній день теж не можна. Парадоксально, що до доброго я можу відносити те, що не було зроблено в поганому напрямку. Те, чого я найбільше остерігався цього року, що Зеленський і компанія вляпаються в чергові дурні та безглузді домовленості з Росією, що вони, як слон, поводитимуться із Європою. А так вони ніяк себе не вели. Ну і не випадково я першим назвав питання Великобританії, не знаю, як воно вдалося. Це, скоріше, продукт контрдій щодо попередника. У зв’язку із Brexit Петро Порошенко дуже сторонився цієї держави. Скоріше за все, це і продиктувало цей успіх виходу на нульову відмітку нинішнього політичного керівництва.

По-четверте, до позитивного відношу те, що Україна (в особі нинішнього політкерівництва) погано стартувала у відносинах із США, але потім вирівняла цю ситуацію.

До негативних речей

По-перше, ми дуже сильно піддаємося тому, що нав’язують нам через інформаційні середовища зовні. Подивіться, скільки разів за рік нас штормило закидами то з боку Кремля, то з боку Будапешта. Коли нас починало штормити від закидів з боку Мінська, то мене взагалі кидало у смуток, бо треба було зрозуміти, що ми маємо справу з неадекватним вождем.

Тому до другого невдалого кроку відношу те, що Україна замість того, щоб боротися за лідерство у Центральній Європі, хоча би у випадку відстоювання прав людини в Білорусі, упустила цей момент, а політичне керівництво так і не зрозуміло, що проти російської агресії треба воювати не лише в Криму і на Донбасі, а й в Мінську, підтримуючи права людини. Мене це казить, бо цього не розуміють не лише у Києві, але і в багатьох європейських державах.

По-третє, як саме в України складаються стосунки із своїм стратегічним партнером — США. Чомусь ми в останні місяці вважаємо, що «прийде Байден — все порішає». Перед Байденом у США стоять великі проблеми. Після всіх оцих заяв про вихід Каліфорнії зі складу США — дай Боже йому сил, щоб він там з ними впорався.

По-четверте, дуже серйозним провалом є катастрофа, що настала у відносинах між Києвом і Пекіном. Провалені проекти по Мотор-Січ, по комунікаційних системах, по взаємодії з питань створення транспортного хабу. Це все призведе до того, що китайці проблеми вирішать із Москвою. Цей провис, що виникає у стосунках між нашими країнами, говорить і про невміння попереднього керівництва — та і нинішнього — ухвалювати адекватні рішення.

По-п'яте, нічого не зроблено для звільнення військовополонених та кримських бранців — і кримських татар, і українців, яких там утримують.

Якщо говорити про економіку, гуманітарну сферу, то тут позитивних речей теж немає:

— Задекларовані речі, які стосувалися Всесвітньої торгової організації, не були реалізовані.

— Українське Західне Полісся (хоча поруч із війною ця тема видається не такою значною), на відміну від польського та білоруського, не визнане пам’ятником екології та парком.

— Коли ви включаєте Netflix, там є переклади кращих фільмів на литовську, румунську та інші мови, але не українську. Коли востаннє український уряд виходив на ці структури і казав: «Давайте підпишемо угоду, щоб за певну ціну ви українізували ці речі»?

— У питаннях протидії коронавірусу Україна не отримала можливість зміцнити свої акції. Це насамперед участь у розробці вакцини, в інтегруванні у діяльність ВОЗ, у долученні українських медиків до усіх цих процесів. Хоча частина відповідних інститутів Академії наук розробили досить непогані і методики, і препарати.

Нинішній характер міжнародних відносин вимагає визнання нових правил, і не всі із цим справляються. Частина має неадекватний і розлючений вигляд (Кремль), частина, як Зеленський із своїм Офісом, — розгублені, а частина веде себе як британці, які знають свої інтереси і маневрують. Тільки цим можна пояснити Brexit. Зверніть увагу, як поводиться Литва. Прекрасно розуміє, що під боком ведмідь, очікувати від нього агресії можна в будь-який момент. Свідченням того, що українське керівництво не розуміє, у якій ситуації перебуває — учергове затверджена стратегія національної безпеки. Що там стоїть на першому місці із загроз? Екологічні проблеми. Я дуже радий тому, що українське вище керівництво турбує питання екології, але хочу нагадати, що ми — в умовах війни. На даний момент у нас уже є претензії з боку Угорщини, понад 1000 кілометрів спільного кордону із Білоруссю, де керує Лукашенко.

Що з усім цим робити? Треба звернутися до інституційного розподілу реалізації зовнішньої політики відповідно до Конституції і законів України. Політичному керівництву держави треба збагнути, що є інститут реалізації зовнішньої політики — МЗС. Потрібно повернути до реалізації зовнішньої політики міністра закордонних справ, який опинився в незрозумілому стані, бо сьогодні функції міністра виконує керівник Офісу президента.

Треба скорегувати законодавство і завдання у сфері зовнішньої політики, що пов’язані з питаннями нацбезпеки. Які ключові пріоритети мають реалізовувати дипломатичні представництва, а це насамперед питання взаємодії з урядом, інформаційними каналами, з інститутами держави. І ще одне: коли ліквідовували торгово-економічні місії, то сподівалися, що МЗС і закордонні дипустанови візьмуть на себе цю функцію. Але торгово-економічні місії помножили на нуль, а силу структурних ресурсів, щоб цю місію виконували закордонні дипломатичні установи, не додали, і ця функція геть ліквідована.

Джерело