Передплатити Підтримати

"Разумний" вибір?

Рівень довіри до екскоміка Зеленського не виходить з крутого піке

Судячи з недавнього опитування Центру Разумкова, в Україні вперше з'явився політик, баланс довіри/недовіри до якого є ліпшим, аніж у «свого хлопця», 73-відсоткового Зеленського. І цим політиком, — попри певну гру слів з назвою соціологічної контори, — є спікер Верховної Ради Дмитро Разумков. Ім'я батька у лого Центру тут якраз ні до чого.

Саме Дмитро Разумков привів Зеленського і компанію «квартальних слуг» до влади, особисто керуючи виборчою кампанією абсолютного профана і невігласа.

Отже, соціологи твердять, що, опитавши з 4 по 9 грудня 2018 громадян, дішли висновку: «більшість респондентів висловлюють недовіру до всіх політиків, чиє прізвище було представлене в опитувальнику. Дещо частіше порівняно з іншими політиками довіра висловлюється Дмитру Разумкову (йому довіряють 35% опитаних, однак не довіряють — 52%), Віталію Кличку (відповідно 30% і 59,5%) та Володимиру Зеленському (відповідно 30% і 64%)». Зрештою, маневри Дмитра Разумкова, особливо його відвертий демарш під час «конституційної кризи», коли парламент з подачі свого голови демонстративно не бажає розглядати «Зе!рецепти» лікування неслухняного КСУ, натомість бере до уваги саме спікерські ідеї, засвідчують, що вчорашній політтехнолог затіяв власну гру. Сотня парламентарів, які поставили свої автографи саме під проєктом Разумкова, це, погодьтеся, серйозна потуга.

Якщо ж зважити на розшарпану, дезорієнтовану, куплену-перекуплену олігархами «монобільшість», то можна зрозуміти, що спікер стає, як колись, ще за Кучмових часів, Олександр Ткаченко, «не першим, але й не другим у цій державі». Мало хто пам'ятає, що отой амбітний спікер попив немало крові всесильному другому президентові, «червоному директорові», ставши одним із засновників так званої «канівської четвірки».

Обиватель фактично досі вважає Разумкова людиною президента, ба більше — його язиком. Адже, згадаймо, хто говорив замість вчорашнього блазня на розмаїтих передвиборчих ток-шоу, хто озвучував основні меседжі програми майбутнього лідера, про які той, підозрюю, не мав зеленого поняття. Тобто у підсвідомості неперебірливого виборця Разумков і Зеленський — «блізнєци-братья». І це — перевага спікера, натомість серйозна небезпека для преЗЕдента. Ще не час, звісно, говорити про якийсь новий політичний проєкт, що визрів у мізках «галантного» спікера Верховної Ради. Як і про те, що Разумков здатен на імпульсивне використання електоральних переваг у випадку форс-мажору. Але акурат час наголосити на тому, що навіть зовні незалежний, рівновіддалений, як і належить голові ВР, Дмитро Олександрович може стати фронтменом значно масштабнішої, геополітичної гри, яка, у принципі, вагітна катастрофічним для України фіналом…

Йдеться про ментальну російськість Разумкова. Про те, що він вихований на традиціях — культурних, світоглядних, понятійних, — держави-агресора, причому, її імперської іпостасі. Про те, що Дмитро Разумков, якщо вдаватися до метафор, є певним спадкоємцем персонажів «Бєлой ґвардіі» Михаїла Булгакова, які по-своєму «любілі Кієв», ба більше, — якимось дивом пережили совєтську диктатуру, але завжди тяжіли до «культурнай Маскви». Зовні українізовані, галантні, мов «гаспада-афіцери», витончено-цинічні у ставленні до тубільців, однак з розумінням того, що і від креолів можна мати непоганий зиск. Зокрема, електоральний. Щось схоже на французьких префектів Алжиру, які до останнього противилися де Голлю з його ідеєю незалежності колонії. Разумков виглядає саме таким генерал-губернатором Кремля, особливо після того, як у Москві усвідомили, що куму Путіна Медведчуку ніколи не світить стати президентом України.

Після провального експерименту з лялькою Коломойського, наслідки якого українці відчують і на гаманцях, і на здоров'ї вже цієї зими, Разумкова нам подадуть як «разумний» вибір, як українського Макрона, — «пай-хлопчика» з бездоганними манерами, без компрометуючих «хвостів» і токсичного закулісся. Мовляв, після неадеквата при владі пора повернутися до «здорового ґлузду». І, впевнений, ті, хто недавно рвав сорочку за Зе!, вважаючи себе, як, зазвичай, українці, «недурними», укотре потраплять у пастку власних ілюзій і чужих планів.

Ігор Гулик для «ВЗ»