Передплатити Підтримати

Чиновники не сплачують ПДВ на доходи своєї кишені

Контроль громадян за державою має бути реальним, а не уявним, тоді олігархи не зможуть чверть століття вішати громадянам локшину на вуха

Генеральна асамблея ООН ще 31 жовтня 2003 року проголосила 9 грудня — міжнародним днем боротьби з корупцією.
Мабуть, вже тоді суддя донецького районного суду пан Тупицький дав собі слово, якщо його коли-небудь оберуть головою Конституційного суду України, то він це свято скасує, як таке, що суперечить Конституції України. Його обрали, і він дотримав слова. Пацан сказав — пацан зробив. Жовтень 2020 року став тому неспростовним свідком.

Того дня було не тільки скасовано кримінальну відповідальність за неправдиву декларацію українських чиновників, але й був утворений міжнародний інтернаціонал корупціонерів, який висунов гасло «Корупціонери усіх країн єднайтеся!»

Чиновники Нігерії, Зімбабве і низки інших країн мали б надіслати пану Тупицькому свої найщиріші привітання.

Отже, свято 9 грудня згідно з рішенням Конституційного суду слід називати Днем заборони боротьби з корупцією.

Існують три дивні закономірністі:

Перша. Чим більше в країні чиновників, тим більша вірогідність, що ця країна приєднається до міжнародного інтернаціоналу корупціонерів.

Друга закономірність — чим більше у державі державного майна, тим більше свято корупції перекидається з 9 грудня на інші дні і прагне стати святом усіх 365 днів. Навіть без перерви на вихідні. Бо це від роботи нам заповідано два дні на тиждень відпочивати. Щодо відпочинку від корупції, то таких обмежень не існує.

Третя закономірність — чим більше довідок і підписів потрібно назбирати, щоби дістати почесне право сплачувати передбачувані законом податки з прибутку та на додану вартість, тим більше грошей осідає в кишенях чиновників. І тому менше грошей надходить до бюджету. Бо чиновники не тільки не сплачують податок на додану вартість своєї кишені, вони ще й не вносять до декларації отримані непосильною працею хабарі. Тому казна не дораховується податку з доходів фізичних осіб.

З перелічених трьох закономірностей слід у першу чергу позбутися державного майна. Тоді й не буде спроб дати хабаря, які були задокументовані слідчими НАБУ щодо відвідувачів Фонду держмайна України. Остання спроба, яку викрили на гарячому цими днями, була спробою дати хабаря у 100 тисяч доларів за призначення директором МиколаївЕнерго. Держава має там 70% майнових прав, а тому і призначає директорів. Крім цих 100 тисяч, кандидат у директори пропонував 200 тисяч доларів відкату за кожний місяць перебування на посаді директора, якого призначає фонд держмайна. Тож можна було собі тільки уявляти скільки всього планувалося розкрадати щомісяця, якщо тільки відкат становив 200 тисяч доларів.

Звісно, якщо би в держави було тільки 25% майнових прав і директорів би призначали акціонери, то ніяких спроб дати хабаря і не було б. Бо власники- акціонери не будуть призначати крадія собі на збиток. Це можливо тільки, якщо власником є державна кишеня.

Отже, якщо держава на чесному та відкритому аукціоні продасть частку своїх майнових прав МиколаївЕнерго, а також і інших державних активів, то від цього виграє як державна казна, так і економіка у цілому. Бо підприємство буде працювати не на кишеню хабарників, а на акціонерів.

Отже, правильна відповідь на питання: «Чи колись не будуть пропонувати хабарі за призначення на посаду директора комерційної установи?» є такою: «Коли держава не буде його призначати».

Бо короля не поб'ють у кнайпі, головним чином тому, що він її не відвідує.

Є один вийняток з правила про необхідність продажу держмайна. Це державне підприємство «Енергоатом». Через загрозу державній безпеці його продавати у приватні руки не слід. Принаймні, у найближчій перспективі. Бо там шкода, яка спричиняється можливим хабарництвом, є значно меншою, ніж потенційна шкода для державної безпеки і всієї економіки України у разі продажу. Але це є виключенням з правил. А правилом має бути швидкий і чесний продаж держмайна. Тоді в НАБУ буде значно менше роботи і йому легше буде зробити абсолютно прозорою роботу державного підприємства «Енергоатом».

Другим ефективним засобом боротьби з корупцією є скорочення і спрощення всіх процедур, що потребують підписів чиновників. Залишити слід тільки ті процедури та документи, без яких дійсно не можливо обійтися.

Третім засобом боротьби з корупцією має стати скорочення кількості чиновників, що випливає з успішного втілення попередніх двох заходів. Бо якщо кількість державних підприємств скоротиться та зменшиться кількість довідок і узгоджень, то й така кількість чиновників стане без потреби.

Тільки після здійснення цих заходів можна буде розраховувати, що антикорупційні та інші правоохоронні органи зможуть ефективно запобігати корупції у державіта швидко її викривати. Вдосконалювати роботу правоохоронних органів безперечно потрібно, але без чесної та відкритої економічної політики це вдосконалення не буде успішним.

Тому що держава створена, щоби захищати чесну конкуренцію між виробниками товарів і послуг. Вона створена, щоб бути чесним арбітром, а не гравцем.

Писати чесні правила гри і неупереджено доглядати за дотримуванням правил усіма учасниками економічних змагань є — це і є справжньою функцією держави.

А брати участь у цих змаганнях, як гравцеві, державі слід тільки у тих рідкісних випадках, коли економіка не здатна вижити самотужки.

Є ще одне не економічне міркування, чому державних установ і підприємств у різних галузях має бути якомога менше.

Якщо держави стає у суспільстві забагато, то вона починає розглядати громадян, як своїх підлеглих, яких по суті позбавляють громадянських прав. Ми це бачили у тоталітарних режимах Німеччини та Радянського Союзу у двадцятому столітті. Там права громадян існували лише на папері.

Але й у демократичних державах, якщо державний сектор стає завеликим, то змінюється поняття хто для кого створений: держава для громадян чи громадяни для держави? У справжній демократичній державі вона має слугувати громадянам, а не навпаки. Контроль громадян за державою має бути реальним, а не уявним, тоді олігархи не зможуть чверть століття вішати громадянам локшину на вуха.

Цьому слід навчати майбутніх виборців з перших класів середньої школи, щоби свій вибір посадовців всіх рівнів вони робили на користь усього суспільства, а не тільки для добробуту корупціонерів.