Били жорстоко: спогад про Євромайдан

Від перших організаційних зустрічей в колі лідерів Майдану йшла дискусія: обмежитися мітингами і маніфестаціями чи будувати наметове містечко зі сценою. Фактично, керівна трійка виступала за перше. А Турчинов і я — за справжній наметовий Майдан. Це був спір не про технічні речі, а про глибину протесту.

Життя примусило «осісти» в намети. Спочатку досить стихійно на Європейській площі. Влада тут же відчула небезпеку і провела першу атаку спецназу на ледь захищений депутатами та металевими конструкціями табір протесту. Саме депутати від опозиції тоді втримали сцену.

Тоді влада пішла планом Льовочкіна: дозволила і медійно підтримала окремий студентський протест. Тисячі студентів з київських вузів щиро підтримували євроінтеграцію. Але без старих політиків, яких нещадно відсікали від мікрофона.

Так виникло два Майдани, і той, що на Європейській площі, все більше програвав і драйвом, і чисельністю.

Розділення на хороших учасників протесту, особливо — молоді, та поганих цинічних політиків майже вбив Євромайдан.

Зрештою, Яценюк, пославшись на лист Ю. Тимошенко, 28 листопада закликав до об"єднання з студентами. Троє лідерів повели туди нечисленний мітинг з Європейської площі і покинули Київ, пославшись на необхідність бути у Вільнюсі, де вирішувалася доля євроінтеграції.

У Вільнюсі дива не сталося: Янукович відмовився від ЄС і поїхав у Москву, де отримав те, що хотів, починаючи всю цю псевдоєвроінтеграцію: гроші і гарантії переобрання Президентом. Ціна у вигляді перетворення України в підпорядкований Росії суб"єкт Тайожного союзу його зовсім не засмутила.

Відразу після цього студентський протест був мінімізований. На Майдані лишалося все менше молоді.

У ніч на 30 листопада зникли їхні керівники, кухня, звук. Підтягнувся Беркут і комунальники з «йолкою». Все стало ясно.

Перша хвиля Беркуту заблокувала озвучку, яку привезли Княжицький та інші опозиційні депутати ВР. Потім легко поштовхалися і помахали палками. Мені розбили окуляри, і після заспокоєння ситуації я поїхав додому.

Вже дома дізнався про звірячий розгін пару десятків молоді під стелою Незалежності.

Є інформація, що ідеологом суперсилового, кривавого сценарію був Андрій Клюєв і Олександр Янукович. Перший вважав, що Папа має прилетіти з візитом в Пекін без найменшого протесту в центрі столиці. Другий взагалі жив у донецькій реальності права сили.

Били жорстоко. Доганяли аж до Бесарабки і знову били. 80 поранених дівчат і хлопців та дзвони Михайлівського собору, де частина з них сховалася, змінили долю України.

Вже наступного дня Київ розлючено загув тисячами клаксонів. Кривава «йолка» перевела Євромайдан в новий, революційний, етап.

З самого ранку особисто Яценюк і команда молодих юристів опозиції (серед них і майбутній міністр юстиції Петренко і мій майбутній заступник ГПУ Сторожук) відбили в судах понад 30 затриманих. Влада посипалася — у відставку пішов Льовочкін, депутати почали виходити з коаліції ПР.

На Софіївській почався мітинг. Звук був хріновий, лідери опозиції зі сходів пам'ятника княгині Ользі охрипло закликали до масового мітингу наступного дня. Я стояв позаду них і кожному прокричав в вухо: «Ти розумієш, що це вже не мітинги? Це початок революції!»

Всі троє сказали так. Але зрозуміли невідворотність радикального шляху, як мені здається, значно пізніше.

А народ знову показав, що саме він веде всі події Євромайдану. Коли я у виступі прокричав своїм картавим хриплим голосом «Революція!» — тисячі (а наступного дня сто тисяч) почали скандувати: Ре-Во-Лю-Ція!

Вже наступного дня люди не просто масово вийшли на мітинг протесту. Вони зайняли Будинок Профспілок, КМДА і Жовтневий палац. На Майдані оздобили плакатами опозиції одоробло «йолки», розбили намети, встановили сцену. Парубій став комендантом. Яценюк оголосив про створення Комітету національного спротиву.

Відновлена єдність протестувальників і політиків відновила поступ революції.

Джерело