Передплата 2024 «Добра кухня»

Революція, яку ми не доробили

Революція — це завжди про «новий початок» і радикальний розрив із минулим. Це завжди про розрив історичної тяглості і нову реальність

Це завжди про нову легітимність, яка народжується з самого джерела влади: «We the people», а не шукає виправдання своїх дій у застарілих нормах формального законодавства. Це завжди про розрив історичної тяглості і нову реальність: політичну, культурну, правову. Саме тому називати революціями народні повстання 2004 та 2013−14 років некоректно.

Звичайно, це не були «держперевороти», як нам намагається довести кремлівська пропаганда та п’ята колона Кремля в Україні. Але і справжніми революціями ці події, на жаль, не стали. Бо замість інсталяції нової операційної системи на комп’ютер «Україна», вони лише перезавантажили його і увійшли під іншим іменем. Замість радикальної перебудови обмежились косметичним ремонтом. Тому причини сьогоднішніх напівруїни-напівреваншу кореняться не так у прізвищах конкретних можновладців, як у незавершеності нашої революції.

Перше, що впадає в очі: щойно перебравши владу, опозиційні політики одразу (у сумнівний з процедурної точки зору спосіб) повернули редакцію Конституції, за якою обирався Янукович. Логічно було б замислитись: якщо Основний закон в редакції 2004 року не завадив прийти до влади кримінальному клану, а згодом — отримати її повноту, то чи варто повертати правила гри, в яких так очевидно бракувало запобіжників від концентрації влади в руках однієї «сім'ї»?

По-друге, справжня революція завжди конституалізується: основні закони як правило згадують революційні події у преамбулі і ґрунтують на них свою ціннісну матрицю. Візьмемо, приміром, Жасминову революцію 2011 року в Тунісі. Вона як і події в Україні почалась з народного повстання проти корумпованого президента-узурпатора. Але на відміну від України туніське повстання переросло у справжню революцію і знайшло своє логічне завершення у повному конституційному перезавантаженні країни. Логічно що в преамбулі Туніської конституції 2014 року сказано: «Пишаючись боротьбою нашого народу за незалежність та побудову власної держави, вільної від тиранії, відповідаючи його вільному волевиявленню та задля досягнення цілей революції свободи та гідності, революції, що тривала від 17 грудня 2010 року до 14 січня 2011 року, шануючи кров наших праведних мучеників, самопожертву поколінь туніських чоловіків та жінок задля боротьби з несправедливістю, нерівністю та корупцією».

Звичайно, це пафосні слова, які не породжують безпосередніх правових наслідків. Але ці слова для того й записують у конституційні тексти, аби увічнити пам’ять про поворотні події національної історії та задекларувати «символ віри» тієї чи тієї нації. А в нас замість згадки про Революцію гідності та пояснення у боротьбі за що та проти чого (не кого!) була пролита кров героїв небесної сотні, в преамбулу до Основного закону внесли мантру про «незворотність європейського та євроатлантичного курсу України». Але водночас залишили у тій самій преамбулі посилання на Акт проголошення незалежності України, який у свою чергу ухвалений на виконання Декларації про державний суверенітет. Остання ж недвозначно проголошує, що Україна має «намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках». Іншими словами, Конституція України наразі фіксує оксиморон, який яскраво ілюструє нашу ціннісну еклектику: ми не маємо наміру брати участі у військових блоках, але наш курс на вступ до НАТО є незворотнім.

До речі, боротьба з корупцією, попри величезний суспільний запит та ключове значення у наших взаєминах із Заходом, також не стала нашою конституційною цінністю. Попри справедливий суспільний інтерес до цієї теми та штучний галас довкола неї, слово «корупція» загалом не зустрічається в Конституції України. Чому тоді дивуватись, що Конституційний суд, покликаний тлумачити та охороняти Основний закон, кількома своїми рішеннями фактично зруйнував антикорупційну будівлю, зведену (як виявилось) на піску політичних домовленостей та міжнародного тиску?

У своїй книжці «Структура наукових революцій», яка сама стала революційною подією в історії та філософії науки, її автор Томас Кун демонструє, як великі наукові відкриття починались з «революції свідомості», коли якісь зух відкидав усталені традиції і починав по-новому думати про предмет наукового дослідження. Зрозуміти світ по-новому — це і є справжня революція. За іронією долі, цей термін у широкий науковий обіг запровадив у своїй праці «De revolutionibus orbium coelestium» («Про обертання небесних сфер») Микола Коперник, один з найвидатніших «наукових революціонерів» в історії людства.

Так от, справжня революція в нас ще не трапилась. І не тому, що за цією пафосною назвою хтось приховав банальний «держпереворот». Революція в Україні не трапилась тому, що ми її не доробили. А не доробили тому, що не навчились по новому думати про Україну. Не зажадали збудувати справжню Res Publica, забуксувавши у наївній вірі в доброго гетьмана, який все зробить за нас. Тому досі сперечаємось не про цінності, не про системні стримування та противаги, не про те, як із недосконалих людей створити успішну політію, — ми досі не шкодуючи часу емоцій воюємо на безмежних просторах інтернету у військах своїх політичних кумирів. Закохуємося в них і розчаровуємось. І не розуміємо, чому за кожного з них Україна все глибше скочується з першого світу в третій, а не проривається у зворотному напрямі.

На жаль, найбільш системна частина «еліти» в Україні антиукраїнська. Ніхто так системно Україну не будував, як вони її руйнують. Що й не дивно: могильщики — командні гравці…

Отже, підбиваючи підсумки подій семирічної давнини, напрошується доволі очевидний висновок: ми виграли повстання, але так і не перетворили його на справжню революцію. Ми залишили відкритими двері у майбутнє, але так і не наважились увійти в них. Ми відстояли незалежність як шанс, але наразі ним так і не скористалися. Бо ми досі мислимо Україну як гетьманат і сподіваємось на «українського Вашингтона», що приведе нас у світле українське майбутнє. Але замість вашингтонів, ататюрків та де голлів на Банкову раз-у-раз приходять кучми, ющенки, януковичі, порошенки та зеленські. І біда не в тому, що вони такі як є — проблема в тому, що від них надто багато залежить в цій країні. А залежить так багато, бо ми надто багато сподіваємось від них.

Тому я підніму сьогодні тост за справжню революцію, яку нам ще тільки належить пережити. За революцію української свідомості. За бажання та вміння подивитись на себе по-новому. За сміливість визнавати власні недоліки та помилки. За мудрість шукати системні розв’язки наших задавнених хвороб, а не сподіватись, що їх зцілить помахом чарівної палички черговий «месія». За тривалість наших планів, проектів та почуттів. За усвідомлення, що шлях з третього світу в перший — це насамперед кров, гарування, сльози та піт. За вміння не тільки вмирати за українську державність, а й спроможність будувати привабливий український світ. За незгадування святого слова «гідність» всує.

І насамкінець, я підніму келих за те, щоби замість «згинуть наші воріженькі як роса на сонці» у майбутньому українському гімні з’явились слова з гімну українських націонал-комуністів (які так високо підняли планку національного будівництва у 1920-х роках, що ми її досі не досягли за 30 років незалежності): «He ждіть рятунку не від кого: ні від богів, ні від царів!».

Наша недороблена революція раз-у-раз стукатиме в наші двері. Доки ми нарешті не змінимо систему, а не тільки її бенефіціарів.

Джерело

Схожі новини