Досить вже! Що треба знати про новий мирний план для Донбасу

Я розцінюю нинішню ситуацію з черговим мирним планом щодо Донбасу як рефлексію української сторони на те, що вже місяць крутиться в ЗМІ — так звані ініціативи Донецька, Луганська і Кремля. Пам’ятаєте — відтермінування 35 років чи 40, вільна економічна зона (ВЕЗ) і так далі. Ця рефлексія підірвала ситуацію змісту, і тому починають говорити різні тези. Ну, зокрема, вибори тоді-то чи тоді-то, вільна економічна зона як зміст.

Стверджую, що в умовах, коли політичне керівництво держави не може відповісти на питання, що воно хоче або камо грядеши, то очевидно, що виписати такий документ не є можливим. Озвучене, свідчить про:

А) роботу над чимось;

Б) малоймовірність, що в результаті щось вийде.

Додайте до вищесказаного ще й реакцію Росії, яка не знає, що, але вже проти. Отже, це тема для внутрішньої української дискусії, а не зовнішньої. Звідси питання до тих, хто зробив цей інформаційний «вкид»: а воно вам треба?

У нас немає традиції як зробити так, щоб все це всередині країни не вибухало. Пункти зазначені вище й інші, які обговорюються, вони — як міни, і по суті кожна така інформація про черговий план створює чергове мінне поле внутрішньої ситуації. Раціонально сказати в результаті: ну воно вам треба оце в нинішній ситуації?! Після виборів місцевих, після конфлікту щодо Конституційного суду ще одна міна, що насправді поділена на масу гранат, які вибухатимуть.

Це — не план, це — à la план. Ще можна це назвати — роздуми вголос, думки з приводу засад і так далі. Давайте позитивно мислити. Бо вибори в березні — це видається смішним. Вільна економічна зона — це так, ніби сказати, що уряд України вже завтра запровадить ВЕЗ на Мадагаскарі.

Я зараз під враженням підписання угоди про припинення вогню між Вірменією і Азербайджаном з Росією у якості посередника. І під враженням від слів Ільхама Алієва до Пашиняна.

Якщо ви переглянете усі документи Нормандської четвірки, там ніде не зустрічається таке поняття як «план», а є «дорожня карта». Причому починаючи від «дорожня карта роботи політичної підгрупи» до «дорожня карта імплементації мінських домовленостей». Зараз нам кажуть «на виконання рішення Паризького саміту нормандського формату ми пропонуємо план».

План і дорожня карта — ідеологічно несумісні. Що таке дорожня карта в європейській культурі документообігу? Це так як ви їдете від Києва до Житомира і перший пункт, умовно, який ви зустрічаєте — Стоянка, потім ви обов’язково проїдете Макарів і так далі. Ось що таке дорожня карта. А що таке план? Це накидані заходи, з яких можна 29-тий виконати, а 28-мий — ні. Тому коли ведуть переговори по Донбасу, щойно українська сторона використовує поняття «дорожня карта», таке враження, що там хтось за нитку смикає і росіянам там у сидушку голка коле — вони аж підскакують. Вони зразу починають говорити про «план мероприятий», про «план мероприятий на выполнение плана мероприятий» розуміють прекрасно, що атакуючи ідею дорожньої карти, моментально збивають ситуацію. Так от, коли мені кажуть: український уряд виходячи з рішень нормандського формату, запропонував план, все — мені достатньо. Далі ви мені можете не розказувати, що в цьому плані. Розумію прекрасно, що на черговому засіданні ТКГ росіяни наших вже «посунули» і сказали «ні, хлопці, ніякої дорожньої карти». Бо дорожня карта — це безпека, звільнення військовополонених і так далі, за логікою подій, а тоді вже — вибори.

А коли сказали «план», то тоді карету поставили попереду коней. Все нікуди не тулиться, відбувається імітація процесу, причому, в багатьох випадках, це ще й для внутрішнього вжитку.

Але тут треба розуміти: ми маємо справу із Кремлем. От куди не глянь — скрізь чорт. Не «дорожня карта», а «план». Хай ви напишете всі норми ОБСЄ, ви напишете, що воно біле, а він сидітиме біля вас і розказуватиме, що воно чорне. І так у кожній деталі буде чорт. І як тільки ви допустили перший прорахунок, сказали, ну яка там різниця — хай не буде дорожня карта, а план, — все, ви вже попали назавжди.

Висновок із нинішньої ситуації. Якщо на сьогоднішній день ні президент, ні уряд, ні парламент не декларує, що вони хочуть, то як можна визначити тактику. Треба визначити, що вони хочуть, а ще краще, щоб це пройшло через вибори, тільки без популізму, без «мир на всій планеті Земля».

Я чітко переконаний, що зараз має прозвучати — «досить уже!» Проблему можна вирішити тільки за допомогою армії. Бо у війнах перемагають армії. Сьогодні це зробити неможливо (див. Нагорний Карабах). Але є люди. Тому має бути програма відселення людей (лояльних українському уряду). І ось такі пункти написали, і щойно це зробили, тоді електроенергію, газ, воду перерізали і поставили крапку. Тоді зрозуміло, що ми піклуємося про людей, відселяємо, забезпечуємо їх житлом, роботою, і ми:

А) не годуємо собі ворога;

Б) не мучимо себе.

Бо хочу нагадати, що із 1949-го і аж до 1970 радянський Союз все пропонував об'єднання Східної і Західної Німеччини. На що західні німці казали так: або це буде на наших умовах, або цього не буде ніколи.

Тому переконувати мене в тому, що Донбас Росії не потрібен… Потрібен чи ні, це — рана. І вона або лікується, і тоді ми готові її лікувати тільки нашими інструментами і способами, або ми продовжуємо обманювати людей. Те, що зараз говориться в ефірі президентом, урядом, величезною кількістю депутатів — все це можна було говорити три перші роки. Далі це називається словоблуддя, популізм і брехня. Тому треба припинити ці балачки про мирні проєкти, програми реінтеграції. Все, цей період із перебігом 5-річного етапу завершено. Тому нічого гангрену далі розвивати.

Я цю думку намагався донести новому президенту ще з серпня минулого року. Той період мрії про реінтеграцію завершений. Тому треба абсолютно чітко сказати: це можливо на наших умовах, бо це наша територія, наші громадяни. Сльози з приводу людей? Будь ласка, ми готові прийняти всіх, хто лояльний до українського уряду. Під це проекти, програми можна писати. І кінець.

Джерело