Ленін помилився: це сталось не на Заході, а у нас
Майже тридцять років обираємо владу у марній надії, що прийдуть спасителі, і життя налагодиться: всі матимуть гідно оплачувану роботу та страхування медичних послуг, щоб раптове захворювання не знищило заощадження цілого життя
Марно сподіваємося, що правоохоронні органи знищать корупцію, яка знекровлює державний бюджет і заганяє державу у борги.
Зміни урядів у нас нагадують відому байку про музикантів, які думали, що якщо вони поміняються місцями, то зможуть втрафити в унісон.
Також марно сподіваємося, що інвестиційний клімат стане привабливим для великих іноземних компаній. Навряд чи вони стануть у чергу, щоб вкладати кошти в українську економіку. А шкода, бо через створення нових робочих місць вони б сприяли підвищенню зарплат. Зарплати у ринковій економіці ростуть тоді, коли зростає попит на робітників.
Держава може до певної міри впливати на зарплати, наприклад, декретуючи мінімальну зарплату. Але її можливості вказувати ринку, якою має бути зарплата, є обмеженими. Будь-яка висока мета у нашій економіці (зокрема, і зростання заробітної плати), досягається у «протиприродний спосіб». Мільйони працівників виїхали на заробітки за кордон, відтак зменшилася пропозиція робочої сили. Але при такому підході всі найкращі та найкмітливіші працівники згодом опиняться на Заході. А менш кваліфікована частина працівників залишиться у нас.
Тож у чому річ? Чи може у нас люди не мають тих властивостей, які притаманні політикам та чиновникам у США, Німеччині, Канаді чи Великій Британії? Ні, люди у нас знання мають, і кмітливі, і богові свічку поставити не забувають.
Причина у іншому. Вона у зрощуванні монополістичного капіталу з державою. «Вождь світового пролетаріату» Володимир Ленін думав, що це станеться на Заході і призведе їхню економіку до краху. Але там дали собі раду з цим явищем. А от на пострадянському просторі не впоралися. Почнемо з банківської системи. Не тому, що вона найбільш корумпована та неефективна, а тому, що за алфавітом є однією з перших.
Банківська система, що складається з регулятора та комерційних банків, у сучасному ринковому суспільстві має забезпечувати потреби економіки у грошах. Саме як система, а не окремий банк, вона здатна створювати гроші «з повітря», а не з тих депозитів, що громадяни приносять до банків. Кількість кредитів, що надають банки, значно перебільшує суму усіх депозитів. Економіка, що збільшується, вимагає все більшого кредитування: як підприємств, так і споживачів. Чи відповідає українська банківська система тим очікуванням, на яке економіка України має право розраховувати? На жаль, ні.
Після революції Гідності понад 100 банків припинили існування, оскільки не відповідали вимогам Нацбанку. Це кардинально змінило структуру власності на банківському ринку. Якщо до 2014 року приватні банки з українським капіталом надавали 50 відсотків кредитів, то зараз гравцями залишилися або державні банки, або банки з іноземним капіталом.
Але і ця зміна «положення музикантів» не стала у нагоді для гармонійної музики економічного зростання України.
Збанкрутілі банки не відповідали вимогам Нацбанку, бо власників цікавило не дотримування правил. Власниками банків виявилися в основному власники підприємств. Вони створювали банк з єдиною метою: щоб виманити кошти у населення і надати їх у «кредит» своїм підприємствам. Оскільки підприємства не збиралися повертати кредит, банки були приречені на банкрутство.
Приватні комерційні банки з українським капіталом, так само як і Дєточкін з кінокомедії «Бережись автомобіля», є винуваті, бо порушували законодавство. Але у тому самому розумінні, що і Дєточкін, вони є невинуватими. Бо відсутність легальних і доступних джерел фінансування примусила підприємців шукати нелегальних шляхів. Легальна банківська система не впоралася з цим завданням. А для фінансування промисловості, власне, й існує банківська система. Це перше, хоча не єдине її завдання.
У банківському секторі України домінують державні банки. Їх наразі чотири, якщо не рахувати банк «Розрахунковий центр», який належить Нацбанку України і створений Фондом гарантування вкладів фізичних осіб. І будь-який банк, який бере участь у цьому фонді, надає таку саму гарантію, як і державні банки. Це колись було, що вклади в Ощадбанку, на відміну від інших банків, були гарантовані державою.
З економічної точки зору нас цікавить чи ті 40 відсотків ринку кредитів, які контролюють державні банки, є більш ефективними, або хоча б у такій самій мірі є ефективними, як кредити, що надаються приватними банками.
Згідно з грунтовними дослідженнями, проведеними на всіх континентах, державна власність на банки гальмує фінансово-економічний розвиток, особливо у бідних країнах.
Бо навіть хороші економічні проєкти, ініційовані державою і профінансовані через держбанк, не можуть бути у такій самій мірі ощадливими, як приватні проєкти.
Британський прем'єр Маргарет Тетчер якось зауважила, що проблемою соціалістів є те, що вони прагнуть розпоряджатися грішми інших людей. При тому впевнені, що скористаються чужими грішми, краще ніж їхній власник.
Те саме стосується не тільки соціалістичних урядів, а всіх урядів, бо вони за замовчуванням користуються грішми. А в умовах України ситуація ще гірша, оскільки великий приватний капітал, який став таким через приватизацію держмайна, не тільки зберіг зв'язки, які йому дозволили приватизувати це майно, а й повністю зрісся з державою. Точніше, повністю присмоктався до всіх доходів держави.
Першим кроком до створення ефективної української економіки має стати приватизація всіх державних банків. Звісно, на прозорому аукціоні, щоб отримати максимальну ціну, а не віддати за безцінь «своїм хлопцям».
І поки це не буде зроблено, в України немає шансів обрати уряд, який буде незалежним від цих сіамських близнюків: приватних монополістів і державних чиновників.
