Потрібно подолати слабкість України
Коли у 2019 році Зеленський провадив свою передвиборчу кампанію, він стверджував, що його конкурент - Порошенко не може домовитися з Володимиром Путіним і взагалі мало не зацікавлений у війні. З цим твердженням погодилися виборці колишнього телевізійного коміка, однак і на них, і на самого Зеленського чекало розчарування
Виявилося, що війну хотів продовжувати зовсім не Порошенко. Виявилося, що у продовженні війни зацікавлений сам Путін. І тепер уже путінський міністр закордонних справ Сергій Лавров стверджує, що поки президентом України працює Володимир Зеленський, ні про яке реальне врегулювання на Донбасі і мови бути не може — яка несподіванка!
Але це інфантильне нерозуміння ситуації стосується аж ніяк не тільки Росії і аж ніяк не тільки українського інфантилізму. Напередодні президентських виборів 2019 року загальними місцем було твердження, що відносини Києва з Варшавою і Будапештом зіпсовані з вини українського керівництва. Прізвищем директора Інституту національної пам'яті Володимира В'ятровича консервативні польські політики готові були лякати власних дітей. Проблемою у відносинах з Угорщиною вважався «націоналістичний» закон про освіту, який нібито обмежував права українських громадян угорського походження.
І що ж? На своїх посадах немає ані Порошенко, ані В'ятровича — а після чергового візиту польського президента Анджея Дуди до Києва виявляється, що розбіжності з проблем історичної пам'яті залишаються і краще, що можна зробити — так це про них не говорити. Польська сторона як чекала дозволу на ексгумаційні роботи на території України, так і чекає. Українська сторона як чекала відновлення українських місць пам'яті на території Польщі, так і чекає. Виявилося, що у цій історії — як і у історії з Росією — є не тільки і не стільки Порошенко, скільки ще один гравець — фактичний лідер Польщі Ярослав Качинський, який пообіцяв, що його країна не допустить європейської та євроатлантичної інтеграції України «разом з Бандерою». І для того, щоб українсько-польські відносини нормалізувалися, у Варшаві повинні не тільки змінити текст пам'ятної таблички на горі Монастир, але і не лізти до українського монастиря із польським історичним і міфологічним статутом.
Але найпоказовіше — так це те, що сталося під час місцевих виборів, коли міністр закордонних справ Угорщини Петер Сіярто відкрито втрутився у передвиборну кампанію на Закарпатті, а міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба навіть заявив про систематичне втручання угорської сторони. І, здається, тут освітою і не пахне, правда? Просто у Будапешті вирішили ще раз — як і в історії з горезвісним законом — продемонструвати, як Угорщина захищає права угорської діаспори і впливає на її настрої. І це не історія про Порошенка. Це історія про політичний курс і пріоритети угорського лідера Віктора Орбана.
Який же тоді вихід із ситуації? А дуже простий. Путін, Качинський, Орбан захищають свої інтереси, які вони нерідко сприймають як національні інтереси своїх країн. Якщо Путін вважає, що національні інтереси Росії — це не добросусідські відносини з Україною, а поглинання України, його логіку не змінити. Якщо Качинський вірить, що історична дискусія є важливішою, ніж дружба Польщі з її головним союзником і другом на сході Європи, його логіку вже не змінити. Якщо Орбан упевнений, що йому важливо бути «батьком» всіх угорців, а не вибудовувати дружній діалог з Україною, його логіку не змінити.
Тому Україні потрібно не думати про минуле, навіть якщо це минуле створює для нас проблеми у сьогоденні. Україні потрібно думати про майбутнє. Авторитарна Росія рано чи пізно впаде — і реальний діалог про мир ми зможемо вести тільки з тими, хто прийде на зміну Путіну і його подільникам. З Польщею ми просто приречені на близьку дружбу — рано чи пізно знайдемо порозуміння і з питань, які нас розділяють в історії. Угорщина завжди захищатиме інтереси угорців за кордоном, але ми зможемо знайти порозуміння того, як цей захист буде поєднуватися з українським суверенітетом, я в цьому впевнений.
Для всього цього нам потрібно зробити не так вже й багато — побудувати сильну і сучасну державу, яка вміє себе захищати. Те, що на нас напав Путін, те, що з нами дозволяють собі розмовляти у повчальному тоні наші шановні сусіди — це просто наслідок української слабкості. Сильний політик відчуває слабкість, як хижак — биття серця жертви. Нам не потрібно ненавидіти Путіна, нам не потрібно ображатися на Качинського та Орбана. Нам потрібно побудувати країну, якої Путін буде побоюватися і яку Качинський і Орбан будуть поважати.
