Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Татова бібліотека

Знаєте, як це — вирости поміж книжок? Я знаю

Вирізняти на запах старі і нові видання, офсетний чи крейдяний папір, шкіряну чи паперову, м’яку чи тверду обкладинку, робити собі запаморочливу мандрівку з великою радянською енциклопедією, з ілюстрованою історією костюму чи зброї, з цікавою географією чи книгою про Дрезденську картинну галерею, забиватися в куточок із забороненою книжкою 16+ і здригатися від оберту ключа в щілині замка. З дитинства головним мірилом, найкращим подарунком і найбільшою цінністю в нашому домі були книжки. Може, я б і не стала видавчинею, якби книжки не були з дитинства невід'ємною частиною мого простору і побуту. Я думаю про те, що коли говорять про стіни, які розділяють людей, то ці стіни — зі стосів непрочитаних книжок.

Мої батьки — діти війни. Обоє народилися в час, коли в лихоманці другої світової одна жорстока влада змінювалася на іншу — не менш жорстоку. Радянська влада, з одного боку, відібравши від селян усе, що лише можна було відібрати, стерши з лиця землі здобутки української кооперації, ліквідувавши хати-читальні, натомість відкрила сільські бібліотеки: маховик радянської літератури, яка прославляла партію, був запущений на повну — треба ж було виховувати нове покоління будівничих комунізму.

Ледь навчившись читати, тато записався у бібліотеку і ходив туди кожного дня. Добра бібліотекарка дозволяла хлопчику вибирати книжки на свій смак. Десь приблизно тоді, коли мій тато уже начитався Жуля Верна, Марка Твена, прочитав «Дерсу Узала» Володимира Арсеньєва та купу інших романтично-пригодницьких книжок і думав над тим, куди б йому чкурнути з рідного села, моя молодша за нього на 5 років мама читала у сільській бібліотеці свою першу книжку — «Ялинку» Михайла Коцюбинського. У її селі також була бібліотека, а в її діда була настільна книжка «Кобзар», з якої він цитував по пам’яті цілі Шевченкові поеми.

Врешті, закінчивши після п’яти класів училище механізації, тато таки чкурнув із села — поїхав у Сибір відвідати вивезених родичів. Тим часом моя мама підросла й одного разу, ніяковіючи, взяла в бібліотеці книжку Франсіско де Гойя «Оголена Маха» — з надрукованою картиною, яку батькам було краще не показувати. Тоді вона ще не підозрювала, що за пів століття її власні книжки потраплять у бібліотечні фонди.

Перед відправкою потяга в Сибір, на вокзалі, мій вісімнадцятирічний тато купив собі книжки — відразу сім, бо дорога далека. Так почався процес збору його власної бібліотеки. Він не припинився і досі, хоч татові 81.

Я чомусь упевнена, що сам факт наявності сільської бібліотеки в дитинстві моїх батьків неминуче наближав точку їхньої зустрічі. Нарешті вони зустрілися у Тернополі — дівчина, яка без музичної школи вступила до музучилища, і хлопець, якого без театрального училища прийняли в трупу драматичного театру. На той час тато вже зібрав чимало книжок і, не маючи де їх тримати, зберігав у театрі, поки їх хтось не вкрав. Цей факт його досі гостро непокоїть, адже там були рідкісні книжки з історії театру.

Коли ми з братом народилися, книжок у нашому домі було вже багато сотень. А їх все прибувало, потім стало кілька тисяч. Тим паче і мама, і тато здобували вищу освіту, будували своє професійне життя в культурі — мама керувала хором, ансамблем, тато створив свій театр — у містечку Копичинці. Я не розумію, де він роздобув стільки книжок, багато з них діставалися «по блату», близьке знайомство з продавцем місцевої книгарні мало зиск. Я пам’ятаю з дитинства особливий ритуал «оглядин» нової книжки: чи нема всередині м’ятих сторінок, чи не має недоліків обкладинка.

Тато забороняв писати на полях чи робити помітки, їсти, читаючи, чи, не дай боже, загинати кутики. Він міг у книгарні довго оглядати всі примірники книжки, щоб вибрати одну без дефектів. Тато привозив книжки звідусіль — з Одеси, з Києва, з Пітера. В нашому домі був культ книжок. І скоро я й сама пізнала цю особливу насолоду читання. Тим паче хворіла я в дитинстві часто, а що ще робитимеш, коли нездужаєш? У сім років я створила свою першу книжку: вирізала з паперу сторінки кишенькового формату, скріпила, вписала туди свої вірші, прикрасила власними ілюстраціями, додала на обкладинку видавництво «Веселка» і ціну 25 копійок. Так у мені народився видавець. А через багато років у Видавництві Старого Лева ми видали два збірники новел і одну книжку казок, які написала моя мама — Ірина Савка. На черзі — роман.

Кожного разу, коли черговий міністр культури збирається закривати «неефективні бібліотеки», я згадую своїх батьків, які виросли яскравими особистостями завдяки тому, що в їхньому дитинстві, попри злиденний побут, були книжки з сільської бібліотеки, які відкривали їм нові галактики і запалювали нові зірки. У серпні цього року на день міста у Тернополі на Алеї Зірок відкрили зірку Ореста Савки — мого тата, заслуженого діяча мистецтв, режисера, на всі сто відсотків відданого театру і книжкам. На жаль, тато не зміг прийти на це свято, в нього був ковід. Сидячи вдома, він займався звичною справою — читав. Цього разу — «Хроніку одного голодування» Олега Сенцова.

Джерело

Схожі новини