Передплатити Підтримати

Гірка іронія. В яку пастку загнав себе Кремль

Рано співати реквієм за нинішніми протестами як в Білорусі, так і в Хабаровську

«Шеф, все пропало, все пропало!» — цей мем з Діамантової руки може стати приспівом «плакальників за революцією», які теоретизують з приводу Хабаровська і Білорусі. Вони співчувають протестам. Але вони бачать, що ні Хабаровський, ні білоруський протести не досягли своєї мети. Звідси їх стогони: це немає сенсу; мирний протест не може перемогти і себе дискредитує. Революція без насильства і жертв з боку протестувальників приречена — твердять «плакальники» з безпечного далека.

Дійсно, хабаровці не змусили Москву повернути їм губернатора Фургала. Не досяг мети білоруський протест: Лукашенко залишився, узурпувавши владу.

Але чи означає це, що обидва протести були марні? Все набагато складніше.

«Хабаровськ» і «Білорусь» не схожі ні на соціальні вибухи Латинської Америки, ні на Майдан, ні на східноєвропейські революції. «Хабаровськ» і «Білорусь» відбуваються в умовах режимів, що мають чималий (а в Росії — величезний) потенціал. Текучий протест, нехай і масовий, але позбавлений організації, не здатний призвести до трансформації влади.

І все ж навіть при загасання ці протести — кожен у своєму контексті — є безпрецедентною подією. Вони підривають життєздатність правлячих систем. Вони формують соціальне і культурне середовище майбутнього громадського підйому, який набуває генетичний досвід.

Причому мирний протест ставить систему, орієнтовану на підпорядкування і не здатну до компромісів, в безвихідне становище. Рано чи пізно система змушена звіріти, провокуючи суспільне відторгнення.

Хіба можна назвати поразкою той факт, що Хабаровськ в ситуації паралічу, в якому знаходиться Росія, раптом стає для Кремля системним викликом? Влада зрозуміла цей виклик, намагаючись під час недавніх «виборів» зачистити регіони від будь-яких альтернатив. Гірка іронія в тому, що ця зачистка трамбує поле для повторення хабаровської «движухи» в інших місцях.

Сам же Хабаровський край — навіть якщо народ піде з вулиць — залишиться ворожим цій владі. У краї з’явилася радикальна меншість, готова стати стрижнем майбутніх виступів. Більш того, відсутність можливості для легальної каналізації настроїв — через вибори і політичні рухи — виштовхує майбутній російський протест на вулицю.

Тож ситуація така: протест в Хабаровському краї не перемiг, але влада програла, втративши регіон. Відтепер «Хабаровськ» — це попередження Кремлю про можливе або неминуче.

У Білорусі все ще чіткіше. Лукашенко зберіг владу. Але що таке влада над країною, яка тебе ненавидить ?! І хіба це влада, якщо її потрібно затверджувати підпільно?

Це розуміє і Кремль, який, підтримавши Лукашенка, який падав, створив для себе пастку. З одного боку, Кремль не може дозволити навіть нелюбимому Лукашенку впасти під натиском протесту — поганий приклад для наслідування. З іншого — підтримка Росією білоруського узурпатора провокує серед білорусів антиросійські настрої. А тут ще міжнародне відторгнення, яке нищить вистраждану Москвою надію на нормалізацію відносин із Заходом. Тож для Кремля Білорусь швидше проблема (за всіх тактичних виграшів).

Сам Лукашенко програв все: репутацію, свою роль в національній історії, вплив на країну, особисту безпеку, гарантію лояльності еліти. Білоруси продемонстрували унікальне явище — стихійне, але усвідомлене єднання народу і разючу самоорганізацію. Не кожен народ на таке здатний. Відмова відповідати насильством на насильство влади — це швидше прояв витримки, ніж страх і покірливість.

Дорослішання і політизація громадянського суспільства в Білорусі йде швидше, ніж формування політичної опозиції. Гірше, коли є опозиція, що задихається в атмосфері суспільної пасивності.

Тим часом білоруси домоглися багато чого. Вони не тільки звели свого «агрофюрера» до ролі заручника і своїх силовиків, і Кремля. Вони довели, що стали громадянською нацією з почуттям власної гідності і готовністю до колективного самозахисту. Вони перетворили Білорусь з білої плями на карті на міжнародний фактор, змусивши прокинутися Європу, що дрімала.

Звичайно, європейські санкції щодо 40 представників білоруської влади навряд чи вплинуть на офіційний Мінськ. Лукашенко проігнорує і вимогу ЄС погодитися на посередництво ОБСЄ і піти на діалог з протестувальниками. Але важка на підйом Європа зробила дві речі, які будуть значущі. По-перше, не визнавши Лукашенка легітимним президентом, Європа скоротила його поле маневру кремлівським передпокоєм, в якому він буде чекати прийому у Путіна. По-друге, Європа почала готуватися до відходу Лукашенка, приступивши до розроблення «всеосяжного плану економічної підтримки демократичної Білорусі».

Білоруси вже не повернуться в стару колію. Росії доведеться попрощатися з мріями про союзну державу. Європі доведеться думати про те, що Білорусь може означати для європейської безпеки і для європейських принципів.

Тож рано співати реквієм за нинішніми протестами. Твердити «все марно» в момент, коли люди виходять на вулиці, незважаючи на загрозу власному життю, — ознака моральної нечутливості. Це ниття говорить і про короткозоре сприйняття подій.

Так, найчастіше народний протест не домагається негайної перемоги. Але перехід влади до закручування гайок — її визнання власної стратегічної поразки.

Тож віддамо належне тим, хто вчить нас мужності. Не будемо їх вчити, як потрібно робити революції. Постараємося осмислити хабаровський і білоруський досвід, який виходить за межі тих догм, до яких ми звикли.

Джерело