Роздвоєння особистості

Зеленський — з розряду таких: він досі не став політиком, але й до гнилих помідорів чи яєць від публіки ще наразі не дійшло.

Але навіть на «сцені», до якої прикуті погляди мільйонів, чинний президент країни губиться серед своїх амплуа. Йому, до прикладу, хотілося б виглядати «своїм хлопцем» для всіх, а доводиться іноді сторонитися, навіть ворогувати з власними соратниками. Або ж вийти на публіку у білих шатах миротворця. Натомість ця, вигадана самим Зе! мрія, розбивається на друзки через, м'яко кажучи, сумнівних партнерів у переговорному процесі. Вони обирають власні ролі і мають цілком визначену мету — знищити сусідську країну, перетворити її на слухняного васала. А наш «дипломат» не втомлюється зазирати їм у вічі, з надією побачити там щось схоже на мир.

Як і кожен сценічний діяч, Володимир Зеленський є рейтингозалежним. Щойно крива «всенародної любові» до нього повзе униз (попри титанічні зусилля проплачених «бухгалтерів"-соціологів), у президента псується настрій. Бо рейтинг вимагає певних зусиль з конкретним результатом, — а його катма. Тим паче, що на Банковій, в оточенні президента, чудово розуміють, що на майбутніх місцевих виборах центральну владу чекає серйозний іспит. І тут черговим відосіком з Тесли навряд чи зарадиш. Є й усвідомлення цілком очевидного факту: на місцях пропрезидентській «Слузі народу» опертися ні на кого, — постійні ротації очільників райдержадміністрацій свідчать про це більш, ніж рельєфно. Та ж соціологія (навіть замовна) фіксує щораз нижчий показник «СН», і процес сповзання на маргінес щойно набирає темпів.

Тому Зеленський, якому радники розповіли, що доля «слуг» намертво прив'язана до його особистого рейтингу, змушений зараз товктися країною, як Марко у пеклі. Робить він це з не надто великим задоволенням, судячи з виразу обличчя, і не надто переконливо пояснює, що робочі вояжі пов'язані з прагненням «завершити розпочате». Отут велике запитання: бо особливо похвалитися розпочатим не випадає. Адже багато речей стартували ще за «проклятих попередників», а решта — намальовані угодовським Кабміном, — здебільшого, існують лише на папері.

Інша річ, — чому президент у цих поїздках забуває про усі належні йому атрибути влади — штандарт, державний прапор, — надаючи перевагу партійній символіці «Слуг»? Виходить, що він — не є президентом усіх українців, лише своїх симпатиків, решта ж — «плутаються під ногами». То як розуміти феєричну новорічну промову, як розцінювати численні заяви про рівність усіх? Зрештою, чи не звучить гротескно у такому разі виборче гасло слуг: «Україна — це ти»? Хто? Лише ті, що шанують зелений стяг партії? І хто реально, крім Зе!, є її втіленням? Дубінський, Арахамія — ставленики Коломойського, Верещук — давня приятелька Медведчука? Гео Лерос — викривач Єрмакового брата? «Чи був хлопчик» (точніше, хлопчики і дівчатка, зібрані у Трускавецькій «академії»)?

Те, що Офіс і Зеленський аж надто переймаються рейтингами «Слуги народу», знайшло своє безпрецедентне для практики держуправління підтвердження зовсім недавно на офіційному сайті президента. Випадок, по суті, анекдотичний. Йдеться про реакцію Росії (запровадження санкцій проти українських парламентарів) на ухвалення постанови Верховної Ради про непроведення виборів на окупованих територіях і прилеглих до фронту районах Донеччини та Луганщини.

Так ось, в ОПУ не на жарт розхвилювалися через «вибірковість» московських санкцій. Банкову роз'їдають ревнощі через те, що Москва вирішила «покарати» (гучно сказано, бо йдеться про заборону провадити бізнес на території РФ) лише опозиційних до Зе! режиму нардепів. Єрмак і К, очевидно, не без відома глави держави, закликають Кремль «карати», «незалежно від партійної приналежності та політичних розбіжностей». Бо, бачте, на думку наших високодостойників, російські санкції лише зіграють на зростання рейтингу опозиції (!). Схоже на симптоми роздвоєння особистості. Бо, зрештою, ОПУ фактично визнав несприйняття більшістю українців «зеленої політики» загравання з агресором.

Ось тільки колаборація у всіх її проявах (кравчуківсько-фокінські провокації, ганебна зрада у справі «ваґнерівців») не дає бажаних результатів: ні Москві, ні правлячому режиму в Україні.

Ігор Гулик для «ВЗ»