Вбивці Стуса впевнені у своїй безкарності. Це наш вирок і ганьба
Непокаране зло повертається і мститься за свій тимчасовий переляк
У цей день 35 років тому в ГУЛАГу загинув Василь Стус. Йому було 47 — рівно як мені зараз.
Коли мені було 16, ми на руках пронесли його труну та труни двох його побратимів через весь Київ та поховали на Байковому. Тоді здавалось, що так починається відновлення справедливості.
Але 35 років після загибелі поета всі його вбивці живі-здорові, непокарані та впевнені у своїй вічній безкарності. А один із нерозкаяних та непокараних вбивць не лише живий — він засідає у нашому парламенті, нахабно озвучує тези свого кума — такого само вбивці-кагебешника із імперської метрополії, і намагається знівелювати все те, чого ми домоглись ціною самопожертви Стуса та інших полеглих героїв. Більше того — він навіть має нахабство намагатись засудити тих, хто в очі називає його вбивцею. І тут він також впевнений у своїй перемозі — бо суди досі їхні, а не наші, ті самі, які свого часу безневинно засудили Стуса.
Василь Стус зробив свою справу, гідно пройшов шлях героя до кінця. А ми — ні.
Зухвалість його вбивці — наш вирок та наша ганьба, наш спільний сором та гріх. І зайве нагадування банальної істини — непокаране зло завжди повертається. Повертається та мститься за свій тимчасовий переляк. Якщо завтра вбивця Стуса знову зможе безкарно вбивати українців — це буде справедливим покаранням за те, що ми залишили зло безкарним та вирішили з ним «мирно співіснувати».
Пробач, Василю. Ми не варті тебе та твоїх віршів. Але, можливо, ще виправимось.
