Голос відчаю

Один з представників «зеленої» команди мені якось признався, що на минулорічних виборах «Голос» (написати, що це партія, рука не піднімається) йшов як сателіт «Слуги народу» (ще одна псевдопартія). Оскільки «слуги», за результатами виборів, змогли створити монобільшість у парламенті, то послуги сателіта їм не знадобились: «Голос» навіть не взяли у коаліцію. Але оскільки, вочевидь, напередодні виборів певні домовленості були, то перший «зелений» уряд формувався з врахуванням інтересів «Голосу», точніше спонсорів цього проекту. Але потім інтереси, і, відповідно, шляхи «слуг» і цих спонсорів розійшлися. І лише тоді «Голос» заявив про перехід в опозицію. Сталась ця «епохальна» подія кілька тижнів тому, у середині липня. Думаю, для багатьох виборців така заява стала повною несподіванкою, бо вони, наївні, щиро вірили, що «Голос» весь цей час був в опозиції до «зеленої» влади…

Та коли новоспечена лідерка цієї сили Кіра Рудик (у березні, нагадаю, Святослав Вакарчук відійшов від керівництва) заявила, що «їхній конструктив не приносить користі», а монобільшість «зрадила цінностям, які декларувала», усі повірили, що «Голос» таки перейшов у опозицію до Зеленського. Виявилось, ніт. До… Порошенка.

Кіра Рудик дала розлоге інтерв'ю «Українській правді», де, поміж іншого, сказала таке: «Порошенко для нас є більшим політичним ворогом за Зеленського. Тому що президент не намагається нас так сильно «обійняти». Що мала на увазі під «обійняти», можемо тільки здогадуватися, але ключове слово у цій фразі — ворог.

Чим же так насолив «голосятам» Петро Порошенко? На ці питання найправдивішу відповідь дадуть соціологи. Порошенко, як лідер партії «Європейська солідарність» завинив лише тим, що електорат «Голосу» значною мірою перетікає до «ЄС». І відбувається це не тому, що Порошенко когось намагається «обійняти», а через те, що виборці «Голосу» не можуть зрозуміти, чим дихає ця сила, з ким вона… Прихильники «ЄС і «Голосу» — ідейно, ідеологічно дуже близькі. Це проукраїнський, патріотичний, проєвропейський виборець. Але якщо політична діяльність «ЄС» для людей є зрозумілою (партія діє як справжня опозиція, за що влада її, не соромлячись, пресує), то «Голос» безголосий. Виборець його не чує. Крім того, позиція — «ні вашим, ні нашим» в нинішніх політичних реаліях для багатьох виборців є неприйнятною.

Відтак, «Голос» виявився нікому не потрібний: ні владі, ні опозиції, ні виборцям. Як наслідок, політична сила невблаганно сходить з політичної арени. Тому заява Кіри Рудик про «ворога Порошенка» — це крик відчаю, політична агонія. І тут навіть голос прорізався…