Передплатити Підтримати

В Україні давно назрів закон про колаборантів!

Небачена активність Леоніда Кравчука у ролі керівника української делегації у ТКГ в Мінську не дивує, а, радше, насторожує

Його попередник — Леонід Кучма — був вельми обережним в оцінках, навіть важливі сигнали про перебіг перемовного процесу оприлюднював, здебільшого, не сам, а через прессекретарку Дарку Оліфер.

Те, що Леонід Кравчук тягне всю ковдру на себе, свідчить, не про різницю у стилях. Вочевидь, він свідомо погодився на місію, визначену для нього не стільки Володимиром Зеленським чи керівником ОПУ Андрієм Єрмаком, як давнім партайгеноссе і кумом Путіна Віктором Медведчуком. Мабуть, і дедлайн також чітко визначений, тож годі бавитися, загортаючи небезпечні для країни речі у фантики метафор. Все має бути однозначним і безповоротним. Відтак Кравчук свідомо йде на ризик, часто граючи на грані фолу, чи то пак — на межі державної зради…

Зрештою, Кравчук завжди діяв схожим чином. Ще не встигли націонал-патріоти натішитися звісткою про крах СРСР, який 8 грудня 1991 року скріпили власноручними підписами тодішні президенти Росії, України та Білорусі, як змушені були ковтати розчарування від створення Співдружності Незалежних Держав. А чого варта історія зречення України потужного ядерного арсеналу! До слова, у цій історії, відповідальність за яку повністю лежить на Кравчукові, чи не вперше виявилися розбіжності у поглядах на перспективи країни Леоніда Макаровича і Леоніда Даниловича. Останній у статусі прем'єр-міністра наполягав на тому, щоб у нас залишилася найпотужніша складова ядерного потенціалу — 46 твердопаливних МБР СС-24 (460 ядерних боєголовок). Але Кучму тоді не послухали…

Та залишмо історію у спокої, тим паче, що ніхто не здатен повернути її навспак. Хоча вона певною мірою дає можливість зрозуміти мотивацію нинішнього Кравчука. Його інтерв'ю російській пропагандистці Ольґє Скабеєвой, якщо читати його між рядків, однозначно свідчить, що розглядає війну на Донбасі як внутрішньоукраїнський, громадянський конфлікт. Проблема лише у формулюваннях, — а щодо мистецтва демагогії, то тут з Кравчуком важко суперничати навіть його одіозній візаві. «Хай приїжджають до Києва, раз це Україна», — сказав голова делегації, адресуючи своє запрошення ватажкам терористичних організацій Л/ДНР. Цікаво, що він не вагався навіть хвилини, забувши про те, що не тільки вітчизняне законодавство, але й міжнародні документи трактують ці квазі-республіки не інакше як терористичні організації. Годі припускати, що Леонід Макарович не знає неписаного правила, що з терористами переговорів не ведуть.

Далі більше. Кравчук, з'ясувалося, вже не раз звертався до Дениса Пушиліна (глава «ДНР») та Олексія Ананченка («прем'єр-міністр» «ЛНР») з тим, щоб вони підготували письмові пропозиції про те, що хочуть мати на території цих районів: «Або це „особливий статус“, або це щось таке, де є ознаки державності, чи це автономія. Напишіть, на які кроки ви могли б піти, щоб був компроміс, щоб можна було домовлятися». Тобто, виявляється, перший президент України готовий обговорювати навіть «ознаки державності» підконтрольних Росії анклавів!

Розраховувати на пряму і самотужки сформульовану відповідь маріонеток Москви може тільки невіглас або провокатор. Кравчук, сподіваюся, не є ні тим, ні іншим. Ходить радше про людину, внутрішньо готову колаборувати перед справжнім агресором, що ховається за спинами маріонеток, стверджуючи, що «настамнєт», і невтомно вимагаючи від Києва провадити «прямий діалог з непокірними регіонами».

…Ще один короткий історичний екскурс. Напередодні Другої світової війни чи не у всіх країнах Європи, перед якими бовванів привид майбутньої окупації, активізувалися прогітлерівські сили. Відтак, після аншлюсів чи окупацій лідери цих середовищ ставали очільниками профашистських режимів. Так було у Франції з маршалом Петеном, у Чехословаччині з Судето-німецькою партією Конрада Генлейна, в Угорщині — з адміралом Міклошем Хорті.

Звісно, були й інші приклади: Рух Опору і безкомпромісність окремих постатей в окупованих нацистами країнах. Норвегія дала такий приклад антиподів: Відкуна Квіслінга — ставленика колаборантів і короля Гокона VII, який перед загрозою фізичного знищення не поступився принципами і не торгував країною…

А чим різниться ситуація в нинішній Україні? Нічим, окрім, можливо, історичного контексту. Чи Леонід Кравчук забув, що особа, яка бодай один раз була обрана президентом, залишається при цьому званні назавжди. Як, смію думати, і при усіх належних статусу обов'язках, зокрема, гаранта Конституції. Готовність Кравчука вести перемовини навіть з «чортом», його відверте сповідування принципу «мета виправдовує засоби», свідчить про протилежне.

В Україні вже давно назріла потреба ухвалення закону про колаборантів. Навіть виходячи з уроків не нашої трагічної історії. Ми можемо стоп'ятсот разів говорити про «п'яту колону», про нечистоплотність політиків, котрі регулярно відвідують російські телеканали, демонструють при цьому схильність до зради, про кума Путіна, який рветься до влади, і з якого намагаються зліпити такого собі «диктатора». Але всі ці розмови залишаться розмовами доти, доки не буде запобіжника для латентних перекинчиків, зрадників і колаборантів.

Зрозуміло, клоунократи не дадуть ухвалити такий закон. Бо колаборація з ворогом є одним із наріжних каменів цього режиму. І поступово це усвідомлюють навіть ті, хто привів Зе! до влади. Бо коли станеться непоправне, заміну Зеленському швидко знайдуть. Серед колаборантів…

Ігор Гулик для «ВЗ»