«Ваша честь»? Ні. «Ваша ницість!»
«Паша, що будемо робити, як владу захоплювати?». «Головне її не втратити, Ігоре».
Ці дві репліки зі оприлюднених НАБУ «плівок Вовка», після оголошення підозр голові Окружного адміністративного суду Києва Павлу Вовку, його заступнику Євгену Аблову, п’яти суддям цього суду та голові Державної судової адміністрації Зеновію Холоднюку, з усією прямотою іставлять запитання: «А хто в Україні влада?». Президент на Банковій, Верховна Рада, уряд на Грушевського, чи, може, маловідоме для більшості пересічних громадян приміщення ОАСК на вулиці Петра Болбочана? А, може, ця влада розпорошена по всій Україні у іноді навіть надто скромних, часто аварійних будівлях районних та окружних притулків Феміди, де тихо, без зайвої реклами, сірі люди у мантіях вершать долі мільйонів…
Повідомляють також, що суддів підозрюють у створенні злочинної організації та захопленні влади, а правоохоронці також розслідують справу про організацію та втручання керівництва Окружного адмінсуду в ухвалення завідомо неправосудних рішень, вплив на роботу Вищої кваліфікаційної комісії суддів.
Репліки, з яких я розпочав цей коментар, свідчать, що владу для Вовка і К не треба було захоплювати, вона у них вже була, і проблема постала у тому, аби її втримати…
А що неправосудних рішень у послужному списку Вовка і К збереться не на один термін покарання, не доводиться сумніватися. Варто лише згадати про відсторонення в.о. міністра охорони здоров’я Уляни Супрун, нібито протиправність дій директора НАБУ Артема Ситника і нардепа Сергія Лещенка щодо розголошення інформації про Пола Манафорта, скасування рішення про націоналізацію «ПриватБанку».
Інші репліки з 45-хвилинних «плівок Вовка» демонструють, якими методами послуговувалися недоторкані у мантіях для того, аби втримати цю «владу». Вони шукали сторонніх осіб, від імені яких подавали позови проти самих себе, аби мати привід розглядати ту чи іншу справу, для здійснення тиску на політиків та найвищих посадових осіб держави. Павло Вовк насолоджувався своєю безкарністю і всемогутністю, своїми важелями помсти, здавалося б, недосяжним персонам, вимістити на них свій гнів і навпаки, — продемонструвати милість, коли ті будуть лояльними і слухняними. Усього один фрагмент розмови Вовка з підлеглим йому суддею, у якому голова ОАСК розповідає, що через ймовірно екснардепа Олександра Грановського переказував умови ймовірно п’ятому президенту Петру Порошенку щодо призначень у Вищу раду правосуддя: «Я Саші кажу… Якщо я побачу якогось п… са, який мені особисто не подобається, можеш Петру Олексійовичу сказати, що я його особисто й… бну. Ну, Гранику, я не міг особисто Петру Олексійовичу таке написати».
Звісно, не міг. Зате уповні чувся у силі, коли напередодні президентських виборів у квітні 2019 року через позов буцімто нардепа Жванії (останній заперечує авторство документа. — Авт.) намагався запровадити судову заборону на виїзд з країни держслужбовцям. Тонкий натяк на банальну істину «Горе переможеним».
Перечитуючи розшифровки цих справді шокуючих розмов зовні інтелігентних чоловіків, а у нутрі — гнилих, цинічних і ницих нарцисів, — я час від часу ловив себе на думці, що вже десь чув схожий тон і схожу манеру висловлюватися. Саме так артикулює свою українофобську суть Андрій Портнов у власному Telegram-каналі, видаючи одразу по кілька опусів щоденно, спамлячи інформаційний простір сотнями повідомлень про подані ним позови (зауважте — більшість до ОАСК) проти діячів попередньої влади. Атож, саме вони «образили» ексочільника Адміністрації Януковича до глибини душі, саме вони спробували зупинити його руйнівну правничу енергію, саме вони висунули йому звинувачення за державну зраду через підготовку проекту постанови Верховної Ради АРК під час початку російської окупації в 2014 році. Про це, зокрема, йшлося на так званих «плівках Ґлазьєва», радника Володимира Путіна. Джерело, так би мовити, надійне…
Після перемоги Майдану Портнов забився у куточок вимушеної еміграції, однак судова система, створена ним за часів Януковича, вишколена, слухняна і, головне, — безпринципна, позбавлена моралі і совісті, — залишилася. Тепер, скориставшись настроями Зе!, його маніакальною ідеєю «посадити Порошенка», Портнов вирішив застосувати цей правничий арсенал на повну. Головне — ніхто не стоїть йому на дорозі, навпаки, чинний режим тихо радіє, розуміючи, що несамовитий реваншист дає владі можливість загрібати жар чужими руками…
Ба більше, ОАСК наразі став інструментом і для владоможців, і для тих, хто фінансував їхню перемогу. Не даремно усі позови проти НБУ, «ПриватБанку» лягають саме на стіл голови ОАСК, і, як правило, усупереч рішенням лондонських судів, Коломойський і К тут тріумфують.
Страшно подумати, що законопроєкт про медіа (дякувати Богу, наразі ще проєкт) передбачає незмінну «точку», де закриті з волі влади ЗМІ могли б захистити свої інтереси. Ця «точка» — «вовчий» суд — ОАСК.
Якщо масштабувати проблему на всю країну, то наразі маємо реального спрута довічно призначених, фактично недоторканих і безкарних «слуг» Феміди, які захищатимуть власні інтереси до останнього. Згадаймо, як єдиним фронтом вони виступили, коли через карантин уряд вирішив урізати їхні астрономічні зарплати. Це, здавалося б, несуттєвий штрих, однак він більш, ніж промовисто свідчить про мобілізаційні можливості «вовчої» армії.
З ними треба щось робити. Бо інакше одного негарного дня вони прочитають смертний вирок державі Україна іменем України. Продиктований їм у дорадчій кімнаті по телефону…
