Виборці Зеленського підуть в обійми Медведчука або Шарія
Захочуть міцної руки замість органу на клавіатурі
Як це не сумно, але історія вчить нас, що після «розгулу демократії» країна завжди скочується до якоїсь форми тоталітаризму.
У 2004 році, каюсь, вважав Януковича політичним трупом. У результаті перемоги «демократичного крила» Віктор Федорович отримав спочатку прем'єрство, а потім і всю повноту влади. Просто сидячи на березі.
Нічого не роблячи, не докладаючи зусиль, не влаштовуючи переворотів і повзучих змов. Якщо коротко, то милий бджоляр, вручивши йому гетьманську булаву, спланував події 2013−2014 року. Здійснив їх сам Віктор Федорович за допомогою своїх милих подільників, які втратили від повноти влади відчуття реальності.
Після Януковича до влади прийшов Порошенко. В один тур. На ентузіазмі. Але виявився недостатньо хороший і демократичний. Хотілося більшого.
Лібертаріанства. Мрій. Молочних берегів. Президента на велосипеді. Щоб міг і в економіку, і на роялі. Справді народного.
Обрали. Правда, в два тури, але теж нічого.
З лібертаріанством не склалося. Виявилося, це слово має інше значення, що стало несподіванкою. В результаті його переплутали з фіскалізацією. Велосипед довелося відставити убік. Мрії приземлити. Молочні береги витекли повз. Всенародна любов зашкутильгала підбитою качкою. Виявилося, що «просто перестати стріляти» можна, але при цьому непогано б привести справи до ладу. Щоб родина не мучилася із заповітом.
І, взагалі, обіцяти і робити — два різних дієслова, вони означають різні речі. Обіцяти — легко, робити — складно, причому не за формою, а за результатом.
Відкрилася банальна істина, що державне управління — в будь-якій формі: бюрократичній чи економічній — вимагає досвіду, спеціальних знань і добре навчених людей. Кухарки, аферисти, весільні фотографи, сценаристи, продюсери й артисти розмовного жанру — чудові хлопці, але в своїй специфічній сфере. Заточені вони на інше. Лех Валенса і Вацлав Гавел не щодня народжуються, на превеликий жаль.
Тепер про сумне.
Я писав, що у нас не було президента, якому не плювали б у спину наприкінці каденції.
Рейтинг Зеленського і партії «Слуга народу» неухильно знижується, і можна тільки здогадуватися (або мріяти), яким він стане через чотири роки.
Я б спокійно чекав підтвердження своїм припущенням, але є одне «але».
Гойдалки.
Зеленський — демократично обраний президент, на якого багато хто покладав надії. Надії на реальні зміни в суспільстві.
Його фіаско може стати величезним розчаруванням, яке гойдне маятник в протилежну сторону. В сторону ОПЗЖ. В сторону дегенеративного Шарія. Електорат, який перейшов до Зеленського, кинеться шукати інші протестні настрої. Не до Порошенка ж вони підуть! Не до Тимошенко. Їм пряма дорога в обійми Медведчука або в секту Шарія, від якої тхне ще гірше.
Я не схильний вважати Медведчука і Бойка породженням пекла. Звичайні українські політики, які мають потужну підтримку на консервативному південному сході. І не будуть вони здавати країну Путіну, як лякають нас екзальтовані патріоти. Навіщо? Самим і рулити, і грабувати зручніше. Навіщо нам Росія? Можна нормалізувати відносини і грабувати розкішніше. А здавати? Вибачте, але це нераціонально і нерозумно.
І на хвилі реваншу їх підтримають навіть ті, хто і не думав підтримувати. Тому, що більше нікого підтримати. Тому, що демократією наїлися, якщо це була демократія. Тому, що захочуть міцної руки замість органу на клавіатурі. І суворих господарників замість весільних генералів.
Ось, не скажу, що я сильно наляканий цією перспективою. Після Віктора Федоровича, який постав із політичної труни, мене складно здивувати і налякати.
Але — пророкую. Чим більшим буде розчарування, чим більше мрійників розіб'ють свої бронзові лоби об сталевий кіль реальності, тим глибшою буде відповідь. Тим кривавіше і страшніше стартує новий виток історії.
Маятник гойдається не тому, що хоче, а тому, що на нього діють реальні фізичні сили. Його амплітуду можна легко підрахувати. Якщо користуватися досвідом і головою, а не тим, чим стукали по роялю.
Але це вже зовсім інша історія.
В епіграфі до свого роману «Нічия земля», я написав у далекому 2005-му, що бажаю своїй країні іншої долі.
2020-й. Залишаюся на тих же позиціях.
Нехай буду неправий.
