Історія із російським паспортом Казаріна як приклад російської пропаганди
Ми не створили власної картини світу та чітких координат «свій-чужий», і це причина успіху російської пропаганди в Україні на шостий рік війни із РФ.
Журналіст Павло Казарін має паспорт громадянина РФ — внутрішній та закордонний. Ці документи окупаційна адміністрація Криму оформила примусово як на жителя, прописаного на півострові. Сам журналіст каже, що намагався легально позбутись цих документів, але через нюанси бюрократичного процесу двох останніх років на це вистачило.
Ця побутова історія стала політичною із кількох причин. З одного боку, справді якось незручно виходить: людина, котра послідовно викривала агресію Росії проти України, має паспорт громадянина країни-агресора.
Але, з іншого, «викривачі» — це Шарій та Портнов, які могли здобути інформацію хіба в колаборації із відповідними установами РФ.
Врешті, Казарін набув ваги для суспільства, в тому числі, і завдяки антиросійській риториці, що стала одним із мобілізуючих чинників у гібридному протистоянні із РФ. І на цьому тлі акцію з дискредитації Казаріна можна розцінювати як один із заходів для деморалізації українського суспільства на шостий рік війни. Або ж — взагалі напередодні нового витка агресії РФ: у березні російські військові в Криму тренувались атакувати стратегічні об’єкти Півдня України, навіть аеродром Кульбакіне біля Миколаєва.
У свою чергу, стиль «вкиду» по Казаріну дозволяє припускати, що технологами акції були ідейні соратники Владіслава Суркова, котрий звільнився з поста помічника Путіна в січні цього року. Очевидно, ці технологи досягли свого результату, якщо суперечки в соцмережах точились лише навколо самого факту наявності в Казаріна російського паспорту.
Бо тут варто було б говорити про зовсім інші питання: за якими ознаками може бути проукраїнською людина навіть із паспортом РФ? Чи можна такі ознаки застосувати і до Казаріна? І чи взагалі варто бодай якось реагувати на звинувачення проти проукраїнських діячів, які висувають проросійські діячі? Поставити такі питання та дати на них відповідь вкрай необхідно, аби не програти в гібридній війні із РФ та «рускім міром».
Ми уразливі тому, що опираємось на символи та фігури, але не на «правила гри». Хоча ще років сто тому французький історик Ренан відкрив, що «нація — це не тільки спільнота людей, але й постійний плесбісцит між цими людьми».
Гуманітарне бомбардування
В Україні Владіслав Сурков був відомий як прихильник силових дій проти нашої країни. А от в Росії Сурков відомий і як прихильник інтелектуальної течії «методологів». «Методологи», в свою чергу, це творці та прихильники дисципліни «методологія» — такого собі синтезу психології творчості, психології управління та психології мислення, кібернетики та філософії марксизму.
В загальних рисах, основні постулати «методологів» можна переказати так
«Методологи» переконані, що нині технології управління дозволяють обходитись без прямого управління системами будь-якого типу. Простіше кажучи, щоб управляти Україною, Росії уже не обов’язково мати в Києві власний маріонетковий режим, що опиратиметься на багнети окупантів.
У свою чергу, будь-які системи можна як ламати, так і розвивати завдяки технологіям «непрямого управління» — це може бути навіть інтенсивна пропаганда із усіх можливих медійних рупорів.
За теорією «методологів», щоб відпрацювати технології «непрямого управління», потрібно розіграти методологічні ігри різного рівня складності: «виробничу» — тобто, коли моделюється певний ланцюжок подій; «рольову» — коли, за певного повороту подій, моделюється поведінка їх учасників; або «організаційно-діяльнісну» — коли моделюється спосіб мислення учасників подій. Може бути й четвертий вид — «стратегічно-рефлексивний», що, по суті, поєднує три попередні види методологічних ігор.
«Методологи» також користуються поняттям «фокальна точка» — тобто позиція, в якій можна нав’язати противнику не тільки своє бачення світу, але й підштовхнути до помилкових та невигідних ходів у відповідь. А створення «фокальної точки» має відбуватись, за тезою дослідника психології творчості Рубінштейна, — «для ефективного впливу ззовні потрібно створити відповідні умови для сприйняття всередині системи». Простіше кажучи — щоб російській пропаганді почали в чомусь вірити навіть найпатріотичніші громадяни, для цього потрібно відповідно «розкласти» суспільство.
А, судячи з усього, якусь форму «стратегічно-рефлексивної гри» з деморалізації українського суспільства ми маємо сумнівне задоволення спостерігати он-лайн, в прямому ефірі. Тобто — коли до Москви для участі в пропагандистських шоу їздили спікери з України. Або ж — коли в ефірі проросійських каналів України політики патріотичного табору приходять на суперечки із проросійськи налаштованими спікерами, і ці суперечки програють.
До речі, у таких шоу можна побачити прояв так званого «распадающегося анализа» — тобто, коли аналіз ситуації ведеться на основі одного факту, вирваного із контексту.
«Методологи» також користуються поняттям «керований хаос», котрий, за їх же визначенням, є водночас «безсуб'єктністю розвитку». Це — ситуація, коли країна або втратила власні моральні авторитети, або ж коли нема кому визначати вектор розвитку країни.
Також «методологи» вважають, що суспільство — це лише механізм, який можна легко розкласти на складові. Конструкції мислення сильніші за людей, а саме мислення може проявлятись не тільки в мовленні, але й в символах чи предметах, що нас оточують.
Нюанс ситуації в тому, що тут ми можемо говорити хіба про прояви технологій «методологів» у тій чи тій інформатаці. Справжню мету таких дій виявити навряд чи вдасться, бо ми не знаємо справжніх намірів наших противників.
Тут ще варто додати, що у Росії до «методологів» відносять керівника адміністрації Путіна Антона Вайно та першого заступника
Чому ж тоді росіяни вдались до збройної агресії проти України? А проблема в тому, що засновник руху «методологів»
Мистецтво війни за картину світу
Коли ми говоримо, що Путін через агресію проти України хоче відновити СРСР, то тут треба уточнити, в якому ж саме форматі може бути відновлений той СРСР. Наприклад, Солженіцин в своєму тексті «Как нам обустроить Россию?» зразка 1990 року говорить про «урізаний» СРСР, до якого входить Білорусь, Росія, Україна та території Казахстану, населені українцями та росіянами. При чому така державність має бути унітарною, без жодного розподілу на «союзні республіки».
Маріонеткові «народні республіки» як інструмент агресії — це винахід взагалі останнього президента СРСР Міхаїла Горбачова. В тому сенсі, що Горбачов у випадку провалу задуму із новим Союзним договором мав намір від імені Росії виставити територіальні претензії сусіднім республікам на області із російськомовним населенням. А потім ці області, відповідно, відторгнути за допомогою Радянської Армії. Потім схожий маневр намагався провернути Єльцин, але Росію доволі скоро «підкосила» економічна криза та війна в Чечні.
По суті, Путіну не треба було нічого вигадувати, він просто користується напрацюваннями своїх попередників. Але на цьому тлі стає чіткіше зрозуміло, чому саме росіянам так важливо повернути Україну до сфери свого впливу.
Також треба наголосити — суб’єктивна «втома від війни» справді може уражати нації, і це аж ніяк не винахід технологів «Зе-команди». Наприклад, британський письменник Івлін Во в книзі «Офіцери й джентльмени» про Другу світову війну описує такі прикмети доби. В травні 1941 року на англійських танкових заводах чомусь упала продуктивність праці, хоча загроза від Третього Рейху нікуди не зникла. «Розбудити» трудовий ентузіазм вдалось лише в червні того року, під приводом кампанії «більше танків нашим російським друзям» (тобто, для СРСР, що уже вступив війну проти Німеччини). А в англійських кафе того часу подавали «французькі» сир і вино, які начебто під час чергового рейду здобули британські «коммандос».
Або ж після переговорів про перемир’я із СРСР влітку 1944 року весь уряд Фінляндії «зліг» із нервовими психосоматичними хворобами. Еліта фінів була людьми із чіткою системою координат, але, очевидно, що й вони не витримали складної перспективи: погодитись на принизливі вимоги росіян, чи ж вести війну «до останнього набою» та безславно стати 16-ю республікою Радянського Союзу. І при цьому росіяни змогли достатньо «поламати» Фінляндію, аби та на початку 1945 року повела так звану «Лапландську війну», проти залишків німецьких військ на півночі країни.
А з того ж часу мистецтво війни пішло вектором деморалізації противника ще до початку бойових дій, зокрема завдяки пропаганді та інформаційним атакам. І саме на деморалізацію противника працюють атаки як і по картині світу в цілому, так і по вагомим для суспільства фігурам зокрема.
Тут слід зазначити, що в Москві могли вивчити реакцію на російський паспорт ще рік тому. Справа в тому, що під час виборчої кампанії «Слуги народу» мусили виключити зі списку Михайла Соколова, у котрого теж виявили російський паспорт. Першим про нього написав Сергій Стерненко.
Очевидно, що по кейсу Соколова росіяни провели свою «стратегічно-рефлексивну гру», її результати застосували і проти Казаріна, при чому застосували успішно.
В іншому випадку суперечки в соцмережах пішли б у зовсім іншому ключі. Наприклад, що випадок із Казаріним — якраз свідчення дієвості ідеології України щодо деокупації Криму. Людина-житель Криму, яка під тиском обставин отримала російський паспорт, звабилась образом вільної та успішної України, та досягла успіху на нашій землі. Здається, таких вигідних інфоприводів «проукраїнська» пропаганда не отримувала давно.
Це судження можна було б розвивати і в «історичному» ключі — що ще Велике Князівство Литовське успішно використовувало втікачів від Московії для війни проти царя Івана Грозного.
Ми сперечаємось із картинами світу, які створює російська пропаганда, але натомість — не створюємо свої. Тому і не досягли наразі успіху в гібридній війні із Росією.
