Скільки ще потрібно поразок?
Відштовхувати друзів і вселяти тривогу у ворогів. Таку політику Росія Владіміра Путіна провадить протягом 15 років.
Як для Кремля, результати вийшли катастрофічними. Росія сприяла утвердженню національної ідентичності в Україні, зробила зі Швеції та Фінляндії прихильників агресивної зовнішньої політики й змусила НАТО усвідомити, що країни Балтії потребують оборони. Та ось уже й у Німеччини урвався терпець: влада в Берліні хоче заморозити активи та заборонити в’їзд голові російського агентства військової розвідки в покарання за кібератаку на Бундестаг 2015 року.
Можна кепкувати зі стратегії, що призвела до ізоляції й маргіналізації Росії. До жалюгідного списку союзників Кремля належать лівійські мілітаристи, венесуельські деспоти, африканські тирани й залитий кров’ю сирійський режим Башара Асада. Проте Китай на чолі із Сі Цзіньпіном не кепкує з Путіна, а копіює його.
Ще 2012 року зовнішній світ здебільшого відмовився від спроб стримати чи обмежити Китай. Дехто взагалі вважав, що Китай геть не шкідливий. Хтось просто гадав, що це неминуче. Хай там як, складно було визначити, хто зможе ефективно протистояти й у який спосіб. Такі території, як Гонконг і Тайвань, рано чи пізно цілковито потраплять у фактичну сферу впливу Народної Республіки. Уже 2014 року шанований теоретик міжнародних відносин Джон Міршаймер написав статтю «Попрощаймося із Тайванем» («Say Goodbye to Taiwan»).
Образливі цькування з боку Китаю змусили нас змінити думку. Такі країни, як Австралія, Канада і Швеція, кардинально переглянули ставлення до КНР. Велика Британія раптом почала усвідомлювати свою помилку. Адміністрація США тепер вважає Китай (принаймні на словах) глобальним лиходієм. Формуються нові коаліції, щоб протидіяти китайській державі й стримувати її. Західним демократіям не подобається проникнення китайського впливу в їхні наукові, журналістські й політичні системи. Вони дедалі більше готові заплатити високу економічну ціну за те, щоб зменшити ризик залежності ланцюгів постачання від Китаю. Кілька років тому це неможливо було передбачити. Така ситуація не була неминучою. Усе це результат зазіхань Сі Цзіньпіна.
Тим часом його політика не така вже й безглузда, як здається. Найперше вона добре спрацьовує на внутрішньому рівні. Справжньою мішенню дипломатії Китаю в стилі Воїна-вовка (так звали героя китайського пригодницького фільму на зразок Рембо) є не інші країни, а громадська думка китайців. Так само як Путін, Сі Цзіньпін усвідомив, що показовий націоналізм й антизахідні настрої всередині країни — дуже корисна тактика. Вона відволікає народ від політичних, економічних і соціальних негараздів.
Вона також може спрацювати за кордоном. Зовнішньополітичні перемоги над стривоженим і рішучим суперником приносять більшу винагороду, ніж потай здобуті перемоги. Для Кремля, може, і непогано мати Україну (як це було 10 років тому) як слухняну та сонну сусідку на чолі з корумпованими сатрапами. Та ще краще покарати країну, що відкрито намагалася пристати на бік Заходу.
Подібно до цього мирне об’єднання з Тайванем за якимсь варіантом схеми «одна країна, дві системи» було б гарним результатом для Китаю за стандартами минулого. Та було б ще вигідніше виставити Сполучені Штати ні до чого не придатними, змусивши Тайвань драматично здатися.
Головний висновок: те, що може видаватися ризикованим і потенційно контрпродуктивним підходом за стандартами зовнішнього світу, є цілком логічним для людей, вихованих на безжальних доктринах лєніністського мистецтва політичної війни. Навіщо прагнути до взаємовигідної розв’язки, коли можна зупинитися на повному виграші одних і програші інших, зганьбивши опонента та надіславши лячний меседж усім, хто наважується вам опиратися?
На нашу думку, Путін і Сі Цзіньпін припускаються катастрофічних помилок, а на їхню думку, вони перемагають та очікують подальших перемог.
---------------
Антиурядові протести в Гонконзі не вщухають. Демонстрації отримали нову актуальність, коли Китай оголосив про плани ввести в місті закон про нацбезпеку. Із застосуванням перцевих балончиків та обшуків минулого тижня було заарештовано понад 300 місцевих активістів. Міжнародна спільнота засудила законопроект КНР через «напад на автономію міста, верховенство права та основні свободи». Зі свого боку Пекін стверджує, що закон необхідний для запобігання заворушень, які спостерігалися торік.
