Ми не знаємо настроїв окупованих територій

Усі розмови про настрої окупованих територій впираються в одну проблему. У нас немає звідти виразної соціології.

Більш того — її й не буде. Проблема навіть не в тому, що українські соціологи не можуть проводити там заміри. І не в тому, що російська соціологія недостовірна. Проблема в тому, що ідея проводити дослідження на окупованих територіях наперед приречена. У ситуації, коли щирість карається — частина респондентів буде мовчати або недоговорювати.

Власне, про це ж варто пам'ятати і в ті моменти, коли ми намагаємося судити про настрої окупованих територій за соціальними мережами.

Збірний образ коментатора з Криму і Донбасу досить простий. Любить Росію, зневажає Україну, чекає російських прапорів на Хрещатику. До того ж він обіцяє крах Євросоюзу, радіє американським погромам і засмучується успіхам Ілона Маска. Сперечається агресивно і схильний виступати від імені цілого регіону.

І було б помилкою піти у нього на повідку.

Ступінь радикальності поведінки людини в соціальних мережах визначається одним простим фактором. Яка доля на неї чекає, якщо в її регіон повернуться українські прапори? А все тому, що ті, кому випало жити на окупованих територіях, сьогодні діляться на дві групи. Одні встигли спалити мости з Україною. Інші — ні.

Одні встигли повоювати проти української армії. Послужити в окупаційних адміністраціях. Відзначилися мародерством на Донбасі чи будують кар'єру в кримських органах влади. Інші — живуть простором приватного життя. Не стикаються з адміністративними вертикалями. Зберігають можливість перетинати лінію розмежування.

Перші прекрасно розуміють, що в разі повернення України їм доведеться залишити регіон. Над ними маячить загроза кримінального переслідування і судових позовів. Перемога України означатиме для цих людей персональну поразку. І тому вони не соромляться у висловах, коли добираються до соцмереж. Хизуються непримиренністю і намагаються звучати якомога радикальніше. Російська окупація — це єдиний їхній шанс на власне майбутнє.

З другою групою все інакше. Вони не переступали українських законів. Не порушували присягу — військову або чиновницьку. Причому, вони зовсім не обов'язково повинні бути затятими патріотами України. Куди важливіше те, що в їхньому способі життя офіційний Київ не знайде складу злочину.

І рівно з цієї причини вони куди менш активні у соціальних мережах. Тому що зміна прапорів на півострові або Донбасі не буде супроводжуватися для них необхідністю втечі в Росію. Хтось із них чекає повернення України. Хтось — просто зосереджений на побутовому виживанні. Але їхні голоси не чутно саме тому, що вони не хочуть, щоб їх чули. Вони «пішли під радари» і все, що у них залишається — це анонімні акаунти і розмови на кухнях.

А тому вголос від імені окупованих регіонів говорять лише ті, хто встиг спалити всі мости. Їм нікуди відступати — і тепер вони люто підтримують Кремль. У них не залишилося альтернатив — і тепер вони погрожують Україні розправою. Було б помилкою вважати їх усіх поголовно «ботами». Ці люди всього лише захищають ту реальність, в межах якої їм знайшлося місце. Якщо реальність зміниться — місця їм вже може і не знайтися.

Монополія на публічність дісталася їм випадково. Просто тому, що всі інші змушені мовчати. Проукраїнські голоси на окупованих територіях переслідуються — а тому проросійські звучать безальтернативним хором. Але було б помилкою вважати їх — виразниками спільної думки.

У цьому і особливість ситуації. Ми не знаємо настроїв Криму і Донбасу. Нам не вдасться спертися в цьому питанні на соціологію. У нас не вийде промоніторити соцмережі. Ми можемо лише будувати прогнози і робити припущення, але не більше. Саме тому мене смішать будь-які розмови про «закриту соціологію» і «електоральні настрої».

У слові «окупація» є багато всього. Але чому там точно немає місця — так це щирості.

Переклад з російської

Джерело