«Не сідай у поліцейське авто…»
Чи не здається вам, що ось уже рік, як ми мчимо вивченим шляхом навспак, у порівняно недавнє минуле, зауважуючи за вікном знайомі, не надто приємні пейзажі, людей, про яких воліли б не згадувати, речі, що, видавалося, годяться лише для смітника?
Є мексиканська кінострічка «Інцидент» режисера Ісаака Езбана, не надто відома широкому глядачеві, позаяк фільм артхаузний. Не раджу, однак, його людям зі слабкою психікою. Герої фільму, унаслідок нез’ясованого інциденту, потрапляють у замкнене коло, своєрідну петлю часу, замкнутий простір, з якого годі вирватися. Куди б вони не кинулися, потрапляють у вихідну точку, і врешті-решт миряться з обставинами, придумуючи собі заняття і створивши навіть культ поклоніння кістякам з минулого. Найгірше з усього, що випало на долю героїв, — вони ніяк не можуть згадати свої імена…
Алюзії зі сучасною Україною тут більш, ніж очевидні. Рік тому з нами усіма теж трапився «інцидент», і ми, навіть не оговтавшись від шоку реальності (бо з’ясувати, що живеш поруч з такою масою легковажних і не здатних бодай на елементарний аналіз речей людьми — це справді шок), почали свій рух у минуле. Спочатку — поволі задкуючи, а відтак вже на повній швидкості. Аби відволікти нас від невеселих «пейзажів» та більш, ніж промовистих деталей домайданного, а почасти й совкового минулого, нас взялися «розважати» сумнівними з точки зору здорового ґлузду репризами, «відосиками» з репертуару погорілого театру. Вчорашні лицедії — тепер наділені неабиякими владними повноваженнями, і через це вирішили, що вправі вершити долі своїх співгромадян. Зрештою, ті, хто дістався вершин, і не можуть чинити інакше: для них доконечно важливо втриматися нагорі. А інтелекту, культури (зокрема культури державного менеджменту), стратегій і інструментарію у «зелених» катастрофічно бракує. Їх не навчали цих «вумностей» ні на корпоративах у товстосумів, де раніше заробляла уся нинішня «еліта», ні тим паче у трускавецьких «академіях».
Але що далі, то гірше. Блазненських розваг і кривлянь явно бракує, вони вже не тішать публіку, а навпаки — дратують її, оскільки, попри телевізор та монітор комп’ютера людям властиво зазирати до власного гаманця.
Усвідомлюючи, що час шоу минув, влада взялася за випробуваний спосіб — поліцейський кийок. Але і це ми вже прожили. Тому кожна нова спроба силового свавілля природно штовхає людей на пошук аналогій. Тому ґвалтівники з Кагарлика нагадують про безчинства у Врадіївці часів Януковича, невгамовна жага «Слуг» укотре потоптатися по «мовному законі» — про Мовний майдан, а кримінальні провадження проти жінок-волонтерок Софії Федини та Марусі Звіробій цілком укладаються у свідомості поруч зі згадками про «яєчний теракт» у Станіславі проти «залізного господаря».
Ще один «залізний господар» нині кидає відбірний спецназ на штурм Музею Гончара, ані на хвилину не замислившись над тим, що вкладають у цю установу його патріотичні і, відверто кажучи, набагато розумніші співвітчизники. Бо, погодьтеся, справа тут виходить далеко за рамки протистояння на лінії «Зеленський — Порошенко», у парадигмі якого вчорашній Голобородько живе й досі, вона сягає вже сакрального рівня генетичного коду нації. Тож, виходить, Зе! — чужак, без відчуття країни, без цінностей і принципів, — сучасний герострат. Показово, що на захист музею стали вчорашні прихильники нинішнього «сатрапа», навіть ті, хто плутає Івана Гончара з Олесем… Нічого, бодай так вони дізнаються про історію власного народу.
Після ролі президента найневдалішим амплуа Зеленського є і статус «потерпілого». Адже він сам, власноруч, написав заяву про погрози його «світлості» з боку волонтерок, які не поділяють його капітулянтських планів. А у випадку з Сергієм Поярковим, проти якого розпочали кримінальне провадження за тими ж статтями ККУ, — вчорашній комік виглядає жалюгідним. Адже Поярков користає тими ж інструментами, що й сам Зе!, ще коли зі сцени дозволяв собі знущатися і принижувати будь-кого, без огляду на посади і ранги.
Я десь розумію політтехнологічну задумку радників «вождя» — добрий український народ завжди ставав на бік ображених і потерпілих. Але це — не той випадок. Якби Зеленський й досі був коміком — «юродивим», який кидає владоможцям правду-матку в обличчя, його гонителі мали б належний осуд. Але коли у жилетку плачеться особа, що помахом вказівного пальця може знищити, принизити, кинути за ґрати будь-кого, — це виглядає непристойно. До того ж, у пам’яті ще живуть спогади про показужне бравування Зеленського на передовій, коли пнувся видавати з себе супергероя…
Насильство породжує насильство, веде до «інцидентів». У фільмі, про який я писав напочатку, є цілком слушне застереження: «Не сідай у поліцейське авто…». Схоже, Зеленський таки всівся у нього, забувши про те, що воно — не кіношна Тесла…
