Артефакт

Зокрема в тому, що кіно не витіснить театру, video on demand — мовленнєвого телебачення, а інтернет-видання — газет і журналів. Попри те, що величезна кількість видань у світі, зокрема й тих, які без перебільшення виходили по кілька століть, стрімко йдуть в онлайн і припиняють випуск паперових варіантів.

Нас це також стосується, хоча з трьохсотлітнім газоном в Україні, як відомо, не склалося, а з газетами, принаймні в старшого покоління, асоціації не найприємніші. Для людей мого покоління це передусім «Правда», орган ЦК КПРС (тоді видань «просто так» не було, а кожен жалюгідний періодичний аркушик повинен був мати «дах»: чи то відповідного рівня партійну або державну інстанцію, чи то «громадську» організацію, чи то адміністрацію підприємства, так звані «багатотиражки»).

«Правда» — це єдина щоденна радянська газета з накладом 10,6 млн примірників і 6 шпальт формату приблизно А2 на сірому, майже крафтовому папері, наповнена конченою дурнею: повідомленнями про «трудові звитяги» робітників і колгоспників, мудре партійне керівництво, репортажами про щасливе життя, оцінками «правильних» або «неправильних» творів літератури й мистецтва, вряди-годи сатиричними фейлетонами про «окремі вади». Читати «Правду» було сумнівним задоволенням, проте, як і телевізійна програма «Врємя», для тих, хто мав достатню кваліфікацію бачити «між рядків», вона давала розуміння підкилимних тенденцій у совєтському керівництві; бачення, що віталося, а що ні, що можна, а що зась. Подекуди маленька заміточка ставала законом прямої дії, безпосередньою вказівкою, бо чиновники внизу чітко знали, що просто так у «Правді» ніщо не з’являється, усе там — офіційна думка Кремля.

Більшість газет, особливо в провінції, до кінця СРСР друкували зі свинцевих форм, як і сто років тому. Вони бруднили руки, але їх використовували не лише за прямим призначенням, а й як туалетний папір, бо останнього в країні соціалізму, що переміг, на всіх не вистачало, як і більшості товарів. Проте неприродний досвід швидко витісняється у глибокий льох пам’яті, а найперші асоціації з друкованою пресою для мене — це видання незалежної України: «Киевские ведомости», «Республика», «День», «Газета 24», «ПіК», «Дзеркало тижня»… Ну і, звісно, рідний Тиждень. Усі вони, крім нас і «Дня», дай йому Боже здоров’я, вже або зовсім закрилися, або перейшли в онлайн. Кажу лише про свої відчуття: кожне нове банкрутство сприймаю як особисту втрату, дірку в побуті й усталеному порядку речей. Чекати суботи, щоби розгорнути незручне, громіздке «Дзеркало тижня» й дізнатися про новини «звідти», з перших вуст, про явища і тренди, які доти минали повз увагу, було солодким задоволенням попри здебільшого гірке зіткнення з реальністю. Читати те саме на сайті — зовсім інший коленкор…

Людина з газетою в руці, якщо це не збірка кросвордів, не телепрограма й не бюлетень розлучень зірочок, — це людина, включена в світ, активна, «при ділі», яка має потребу орієнтуватися в процесах і обмірковувати інформацію в режимі реального часу. Це певний соціальний статус або принаймні претензія на нього. Це до того ж легенький фльор респектабельної старомодності, як перова ручка, як краватка, як довга парасоля.

Є легенький психологічний нюанс: на відміну від умовної сторінки сайту, що висить десь у «хмарі», паперовий артефакт, який можна взяти в руки, покласти на полицю й потім натрапити на нього випадково через тижні або роки, має символічну додану вартість. Газета й журнал матеріальні, тому вони переконують тріішечки більше, ніж літери на екрані. Те саме стосується книжки: ти можеш ніколи до неї не повернутися, але знатимеш, що колись матимеш змогу її перечитати (або, будьмо чесні, дочитати), хіба що вона згорить у пожежі чи постраждає від гризунів. Те саме стосується глянцу на зразок «Подіуму» Міранди Прістлі («Диявол носить Прада»), хоча важко зрозуміти, хто за два роки розглядатиме позаторішню колекцію Жана-Поля Ґотьє.

Ті, хто має справу з папером, усвідомлюють символічну цінність фізичної речі. Гадаю, серед бібліофілів майже немає таких, у кого не було би комп’ютера, телефону, планшета, хіба крім зовсім уже довгожителів. Проте видавництва й далі друкують книжки. Серед шанувальників сучасної музики вже гарантовано немає тих, хто не може собі дозволити якісний плеєр із нестиснутими аудіофайлами, проте музиканти й далі випускають альбоми на вінілі. Папір — це підтвердження: «Я існую». Виявляється, у цьому досі є потреба.

Джерело