Пустити цапа в капусту
Той рідкісний випадок, коли я не можу погодитися з більшістю колег, зокрема тих, кого безмежно поважаю і з ким зазвичай солідарний: Дмитро Гордон — не посередність і тим більше не ватник.
Те, що він дозволив собі поспілкуватися на своєму YouTube-каналі спочатку з «няшей» Поклонской, а потім з паскудником Ґіркіним, — звісно, ніяка не спецоперація генпрокуратури, але й не інформаційна диверсія ворога. Гордон, безумовно, наділений рідкісним даром «розговорити» співрозмовника — байдуже, старого радянського номенклатурника, потухлу московську зірку чи просунутого російського опозиціонера. Підтакувати або всміхатися — це, припустімо, такий інструментарій, а смак, почуття міри й гідності — взагалі така матерія, яка не піддається вимірюванню. Ні, тут, як на мене, важливіший контекст. А контекст такий, що московська кривда, московські, з дозволу сказати, цінності, московські штампи почуваються в нашому інформаційному просторі, немов у себе вдома.
В Україні досі не вироблено не те що імунітету від ворожої пропаганди, а й бодай відчуття незручності, коли ідеї, що врешті-решт безпосередньо призвели до втрати території, десятків тисяч смертей і мільйонів зламаних доль, звучать на повний голос, а ті, хто їх поширює, почуваються господарями життя. Така ситуація аморальна загалом і отруйна в кожному окремому випадку, коли слабкі душі раптом ставлять собі запитання: «А що, так можна?».
Чудово пам’ятаю, коли тепер уже напівзабутий журналіст Олександр Чаленко, випробовуючи репутацію «хорошого хлопця» й «правдолюба», почав заступати за прапорці, але ще довго залишався рукоподатним у пристойному товаристві. Пам’ятаю, як франківський репортер Руслан Коцаба, який ось-ось щойно закликав СБУ «посадити цього п… са Добкіна» (маю скриншот), раптом почав працювати на російську інформаційну помийку, суміщаючи це із членством в «Порі». А ще не забуду, як за Яника в період вимушеного безробіття отримав рятівну пропозицію вести програму на радіо разом з колегою Іриною Славінською, але вже під час запису з’ясувалося, що це радіо «Голос России». Ми з Ірою, звісно, швиденько зіскочили з потяга, але період вагань кілька годин, зізнаюся, був.
Є, припустімо (припустімо!), люди, які давно обрали свій бік у війні цивілізацій. Медведчук, Портнов, Гужва, Корнілов, Хісамов, Вишинський послідовно сповідують релігію «єдіной і нєдєлімой», вони на цьому зробили кар’єру й заробили статки, з ними все зрозуміло. А є інші: талановиті, енергійні й нібито, на перший погляд, нормальні та притомні, проте без міцного скелета або взагалі без принципів, які радо пристають на пропозицію зайняти своє місце біля годівниці, а потім поступово стають «першими учнями». Яскравий київський розслідувач Анатолій Шарій — один із його матеріалів «Чому спить дитина» досі, через 13 років (!), передруковують різні сайти — заївся з місцевими ментами й був вимушений ховатися в Литві.
Там були супутні подробиці, але канва саме така. Раптом він стає надвпливовим блогером і — упс! — політиком… Гаразд, це теж нетипова ситуація, до того ж міжнародна. А юні красені й красуні, які здіймають інформаційні хвилі про американські біолабораторії в Україні, про так само американське походження коронавірусної інфекції, про американців, які керують Україною, про скупівлю іноземцями українських чорноземів, про лютих майданівців і беззахисних беркутівців, про процвітання Криму під Росією, про підступну медичну реформу й тому подібний шлак, — вони могли бути чудовими й, головне, корисними журналістами, натомість краще почуваються в лавах агентів Кремля, бо там, безумовно, ліпше платять, а репутаційних утрат немає, тому що репутація — це що взагалі? Вони виступають єдиним фронтом, хоча не є цілковитими союзниками, а часами навіть ситуативними противниками одне одного, їх об’єднує одне: «А що, так можна?».
На Володимира Бородянського, який свого часу запропонував наступити на горло ворожій пропаганді, накинулися всі — як справа, так і зліва, просто-таки заклювали. Отже, суспільство влаштовує безкарність і безвідповідальність тих медійників, які вже давно не є журналістами у власному сенсі слова. Я переконаний: професія журналіста, що передбачає певну гнучкість і навіть цинізм, водночас не може існувати без розлитого в повітрі ідеалізму. Ти можеш бути суворим, іронічним, глузливим, але якщо ти не віриш у свою роль санітара лісу, тобі нема чого тут робити. А суспільство, яке не вірить у критичну необхідність санітарів лісу, так само беззахисне й безсиле, тим більше перед гібридною агресією сусіда без гальм і рефлексій.
Ну як, далі вдаватимемо, що здорові? А що, так можна?
