Гордон роздає компліменти, отримує чайові, але чомусь називає це журналістикою

Щодо інтерв'ю Гордона з Поклонською.

Всі інтерв'ю діляться на два види. Проповідь або сповідь.

Перший тип інтерв'ю не вимагає від журналіста нічого. Він просто дає гостю паси і служить підставкою під мікрофон. Дозволяє гостю задавати тон і порядок денний. Виправдовує себе абстрактною «свободою слова» і журналістським посвідченням. Такий собі офіціант, вся задача якого — привітатися і попрощатися.

Другий тип інтерв'ю вимагає підготовки, конфлікту і вміння дотискати. Гості люблять відповідати на запитання, які їм не ставили, щоб не відповідати на запитання, які їм поставили. Інтерв'юер повинен вміти відрізняти одне від іншого.

На проповіді готові приходити всі. На сповіді — мало хто й не до багатьох.

Все дуже просто. Дмитро Гордон — це імітатор. Він навчився лаяти щось абстрактне, щоб не посваритися з кимось конкретним. Він успішно прикидається журналістом, хоча єдиний його талант — це подобатися гостям. У цьому немає нічого складного, якщо навчитися кивати в кадрі. Він навчився.

У ньому немає ніякої самостійної цінності. Він живе відбитим світлом. Підтвердження цьому — фото зі знаменитостями, якими він обклеїв вхід до своєї редакції. Не думаю, що хоч хтось із його гостей повісив вдома фото з самим Гордоном.

З нього б міг бути непоганий метрдотель. Підбирав би столики і меню для відвідувачів. Роздавав би компліменти і отримував чайові. Власне, він і зараз це робить, але чомусь називає це журналістикою.

Я надивився на таких хлопців ще в Криму, але з тих пір змирився, що провінційність — це не про географію, а про інтелект.

Переклад з російської

Джерело