Брехня як державна політика: сеанс карантину з подальшим викриттям

Головний санітарний лікар Віктор Ляшко зробив гучну заяву, яке тягне на вкрай неприємну сенсацію. Напередодні відкриття парків Віктор Ляшко підтвердив, що деякі карантинні заборонні заходи були запроваджені далеко не з метою протидії епідемії. А з метою «психологічного впливу» на громадян. Іншими словами — з метою залякати українців і змусити їх серйозно ставитися до карантину.

Іншими словами, людина відповідальна за карантин, підтвердила, що влада нахабно брехала своїм громадянам.

У цивілізованій державі навіть мала брехня для чиновника є абсолютним табу. Принаймні два імпічменти президентам США були оголошені через публічну брехню. Імпічмент Біллу Клінтону було оголошено конгресом не за позашлюбний зв’язок з Монікою Левінські. А через те, що 42-й президент США збрехав про цей зв’язок під час слухань в нижній палаті парламенту. Імпічмент Дональду Трампу мав складніше підгрунтя. Але в корені його все одно лежала брехня президента Трампа про перевищення повноважень при розмові з Володимиром Зеленським.

Абсолютна нетолерантність до брехні вироблена в демократичних державах не просто так. Сама по собі держава — функція організації спільноти людей. Суспільство делегує повноваження з організації системи управління обраним особам. Які, в свою чергу, керують складною системою за допомогою апарату. Держава стає для людської спільноти таким собі круп’є. Вона встановлює правила і контролює їх виконання. При цьому правила повинні бути рівними для всіх. І не створювати у громадян враження того, що їх справжньою метою є досягнення чогось іншого, ніж передбачено самими правилами гри.

Звичайно ж, описана модель — ідеальна. І в жодній державі вона не працює в еталонному режимі. Але у всіх державах висока легітимність влади будується на масовій довірі громадян. В демократіях система покарання можновладців за брехню, як правило, полягає в їх моментальній відставці. Тому що ненормативна поведінка окремих представників влади кидає тінь на всіх. І підриває довіру до партій і інститутів держави. Без довіри до партій програються вибори. Без довіри до інститутів руйнуються самі держави.

Легітимність влади в очах суспільства є основою і в автократії. Тому що навіть в умовах авторитарних режимів всередині їх кристалізуються різноманітні групи впливу, які можуть заміщати собою інші дискредитовані групи. Навіть авторитаризм, який часто піднімається на багнетах, все одно змушений правити на певній суміші позитивного порядку денного, яка компенсує репресії проти інакомислячих.

Відповідати на питання, «навіщо ви тут існуєте», змушений як автократ, так як і демократ. Просто у автократії відповіді на питання можуть бути різні — заради величі нації, заради збереження нашої унікальної релігії, заради побудови в майбутньому якогось ідеального суспільства. А у демократів відповіддю на питання, зазвичай, стає відповідь про ефективне управління. Але ключовий момент: питання залишається незмінним.

Більш того, першим правилом кризових комунікацій, що державних, що приватних, є принцип «не брехати». Не брехати якою б складною не була ситуація. Тому що для подолання будь-якої кризи необхідно приймати швидкі рішення і домагатися чіткого виконання всіх інструкцій. Негативні чутки, як показує практика, можуть поширюватися зі швидкістю світла. Незалежно від того, чи йде мова про епідемію, чи про корпоративний скандал, кризові комунікації завжди повинні бути спрямовані на те, щоб визнавши саму проблему, погасити паніку, вселити в громадян впевненість у компетентності влади, або групи корпоративних керуючих, і виробити несуперечливий протокол дій для подолання кризи.

Що ж ми бачимо в нашому випадку? Ми бачимо повальне лицемірство і брехню влади, яка підриває державу і замість боротьби з кризою створює передумови для її поглиблення.

Ми бачимо, як українська влада підриває саме поняття правил гри і боротьби з кризами, піддаючи суспільство ще більшій загрозі. Влада своїми ж руками проводить сеанс карантину з його подальшим викриттям. Загальні правила карантину стають не такими вже загальними. Карантин виявляється не писаним для близьких до влади бізнесів — як у випадку з Тищенком і «Велюром», — і для впливових політичних груп — наприклад, для представників партії Медведчука, які влаштували масову сходку на 9 травня. Що вже дискредитує всіх заходи у боротьбі з епідемією. Більш того, самі представники влади визнають: так, ми брешемо українцям!

Брешемо, коли говоримо про штаб порятунку Києва в працюючому ресторані. Брешемо про небезпеку прогулянок в парку. Брешемо нібито для вашого блага. Маючи на увазі, що українці — це така собі група нерозумних дітей, яких треба змусити спати страшилками про Бабая. Сама влада Зеленського, звичайно ж, постає в образі колективного дорослого. Який дуже по-дитячому не розуміє значення притчі про хлопчика і вовків.

Адже якщо влада визнала свою брехню про парки, виникає природне запитання: а де вона в такому разі не бреше? Так чи так уже необхідно мити руки, замість того, щоб валятися у бруді в надії на колективний імунітет? Чи варто звертатися до лікарів, чи краще піти до всезнаючої бабки за відворотом від коронавіруса? А може сам вірус — це змова? Метою якої є встановлення поліцейської держави? Якщо хтось з батьків бреше про те, що вовчик вкусить за бочок, чому б в такому разі не всунути пальці в розетку?

Довіра, як було сказано вище, — головний фундамент держави. Але у довіри є зворотна сторона. Вона називається повага. Жоден цивілізований політик, на відміну від Володимира Зеленського, не говоритиме зі своїми громадянами, як з нерозумними дітьми. Влада, яка не поважає власних громадян, яка бреше на о кожному кроці, яка вирішує за громадян летіти їм за кордон на роботу чи ні. Влада, яка ставиться до свого народу, як до нерозумного бидла, яке буде чекати своєї долі в стійлі, швидко втратить і довіру, і повагу. Прискоривши тим самим свій кінець.

Джерело