Слуги слуг

Про перші тижні російсько-терористичної окупації рідного міста, про жахи тодішньої (та й нинішньої) реальності. Мого співрозмовника аж ніяк не можна назвати суперпатріотом, який розгулював Донецьком зі синьо-жовтим прапором і у вишиванці. Радше, пересічний чоловік, що, однак, відчуває себе громадянином країни і воліє називати речі своїми іменами. За цю рису йому довелося побувати «на підвалі», тобто у застінках деенерівського «МГБ». І знову ж таки, не тому, що він вигукував на вулицях проукраїнські гасла, а через те, що його сусідові раптом захотілося «вирішити квартирне питання», окупувавши помешкання досі, здавалося б, доброго приятеля і компанійського учасника спільних застіль. Сусід «здав» його «апалчєнцам» і хутко приєднав житлову площу ув’язненого до своєї оселі…

Не хотів би вдаватися до сумнівних аналогій, хоча щоденні новини нашого мирного буття наштовхують на певні порівняння.

У запалі передвиборчої кампанії, та й, зрештою, досі, я і багато моїх однодумців щиро дивувалися, як значна частина наших співвітчизників виявилася сліпою та недалекоглядною у доленосному для власної країни виборі. Якою була мотивація отих «73%», що спонукало їх зважитися на не надто мудрий, м’яко кажучи, вибір. Час, як завжди, розставив свої акценти, і ті, хто голосував «по приколу», через «втому від війни», розлючений надуманими «баригами», тепер воліють не згадувати про свою прикру помилку. Їх явно поменшало у соцмережах і вони вже не надто охочі до дискусій. Бо вчорашній кумир, якому «дали не тільки сто днів», а ось уже рік, виявився матрьошкою, наповненою значно впливовішими, небезпечнішими і головне — далекими від інтересів України та українців фігурами.

Але… З’ясувалося, що є чимало охочих стати слугами слуг. Не з ідеологічних міркувань, а з мотивів значно прозаїчніших.

От, скажіть, що спонукає журналістів ще недавно найрейтинговішого телеканалу нести несосвітенну муть про діяльність в Україні «таємних американських лабораторій з виробництва коронавірусу»? Гроші? Залежність від сусідських спецслужб, за лекалами яких кроять свої «журналістські розслідування»? Пристосуванство?

Або ж чим керується вчителька історії з сумновідомої «онлайн школи Зеленського», яка втовкмачує у дитячі голови тезу про те, що «символом Майдану була каструля»? Чи не тьохкає у її тонкій педагогічній душі нотка сумніву від того, що доводиться верзти з телеекрана відверту брехню. Це ж не переселити білих ведмедів з Арктики в Антарктиду, з чого недавно дивувалися навіть найфанатичніші прихильники дистанційної освіти. Може, справді шанувальниці каструль заплатили 4 тисячі у.о., обіцяних Зеленським усім педагогам? Але ж у такому випадку вона фактично «здала» усіх своїх колег-істориків, як донецький стукач сусіда… «Здала» в угоду новій владі, яка, назвавшись слугами, хутенько знаходить слуг собі, неперебірливих, цинічних і прагматичних виконавців, здатних на все. Заради грошей, майбутнього просування службовою драбиною, «визнання», «успіху»… А, може, все простіше: адже завди можна виправдати власне невігластво дзвінкою фразою про «право на помилку».

Ну, ок, скажете ви, — журналісти, педагоги, дрібні гвинтики жорстокої житейської дійсності, які також прагнуть місця під сонцем. А от як бути з «моральними авторитетами», людьми, які пройшли дев’ять кіл сталінсько-брежнєвського пекла, які мали за біблію сахаровське «Жить не по лжи»? Через інкорпорованість у певні професійні середовища вони, — силою свого авторитету і ораторського таланту, — розпинали попередню владу за її «барижництво», і рвали на грудях сорочки у прагненні побачити «нові обличчя». І побачивши, не визнали своїх помилок, не підняли голосу проти «зеленої» узурпації влади, топтання Конституції, фактичного державного перевороту під прикриттям «карантину». «Порошенко був злочинний своїми діями, Зеленський — своєю бездіяльністю», — допетрав один з таких «властителів дум», вочевидь, натякаючи на те, що режим ще не на повну використав свої репресивні можливості. Правозахисничок, називається… Слуга слуг з гіпертрофованим почуттям власної значущості, який будь-якої миті прикриється «сталінськими таборами» і особистою таборовою дружбою з В’ячеславом Чорноволом та Олексою Тихим.

Скористатися шансом не забарилися й професійні «перевзувальники», угодовці, що виживали за будь-яких режимів. І тут їхні мотиви повністю збігаються із намірами Зе!, з надметою, яку переслідують ті, хто привів вчорашнього актора розважального жанру у найвище державне крісло і тепер на власний розсуд маніпулює ним. Цим надзавданням є реванш проросійських сил, які потерпіли фіаско під час Революції Гідності.

Але її перемога була освячена не дзенькотом каструль, а свистом куль і кров’ю Небесної Сотнї, героїв якої нині лицемірно пнуться виставити злочинцями і путчистами.

Зрештою, в уяві тих, хто, вже не криючись, всідаєтья у владні фотелі, майданівці були такими завжди. Бо хто найбільше переймається тим, що господаря, з руки якого жилося солодко і багато, викинули з країни? Тільки слуги.

Тепер вони стали слугами слуг.