Мінус один рік
21 квітня минулого року український народ у другому турі президентських виборів обрав собі на голову Володимира Зеленського. Тож святкуємо першу річницю, або ж, точніше кажучи, відзначаємо перші роковини.
Користуючись такою календарною нагодою, цілком доречно підбити підсумки урядування нашого Президента. Адже рік — це одна п’ята його терміну, а нашого строку. До того ж саме перший рік завжди найважливіший, бо, наче трасуючі кулі, означує вектори, якими будуть розвиватися події.
Отож, який основний підсумок першого року Зеленського? Він однозначний — прориву не трапилося. Знаю, чверть виборців і не пов’язували з колишнім актором надій на прогрес, але все ж треба визнати, що 73% таки чекали манни небесної. Їхній вибір був не просто галочкою в бюлетені, а також і вірою в блискавичні успіхи й перемоги нового Президента. Корупцію мало бути подолано, епоху бідності — закінчено, для бандитів в уяві уже готували тюрми, а економіка повинна була злетіти на захмарні 40 відсотків. Тепер уже можна стверджувати — не справдилася жодна з цих надій.
Докорінних змін не відбулося, турборежим забуксував, управлінські й кадрові фіаско поволі переконали Зеленського відмовитися від ідеї цілком «нових облич», економіка замість зростання почала падати ще задовго до пандемії й світової кризи, війна з Росією не припинилася, наших досі вбивають і ранять, хоча Офіс Президента й намагається випромінювати оптимізм у цьому питанні.
Не відбулося навіть символічних змін — Президент так і не перебрався у відкритий офіс, не пересів на велосипед, не відмовився від охорони. Зрештою, я схиляюся до думки, що насправді Зеленському подобаються інтер’єри на Банковій, бо чому ж він і далі проводить наради, сидячи в кріслі із зеленої шкіри в інтер’єрах у стилі циганського бароко? О’кей, переселитися в скляний офіс не дозволила держохорона, але ж крісло на стілець можна було змінити? Було б бажання.
Виглядає на те, що найважливішим досягненням Зеленського буде відкриття ринку землі. Яке, своєю чергою, яскраво продемонструвало, що найдошкульніших ударів по Президенту завдає не опозиція, а абияк дібрана команда власної партії. Нескладно спрогнозувати, що вже незабаром з, так би мовити, лона «Слуги народу» народиться новий опозиційний до Президента політичний рух.
Обіцяна деолігархізація по факту завершилася створенням міцного (допоки є рейтинги) олігархічного союзу навколо Зеленського. Якщо раніше похизуватися дружбою з Президентом міг тільки Коломойський, то тепер кожен великий олігарх (крім, здається, Порошенка) зберігає теплі стосунки з найвеличнішим лідером світу. Про це яскраво свідчить відсутність теми «плівок Єрмака» на головних каналах країни.
Є, втім, і один великий плюс перших роковин Зеленського — катастрофи також не трапилося. Адже так само, як симпатики Зе! ейфорійно очікували прориву, його опоненти потирали руки в передчутті великого лиха. Так, економіка трохи впала, децентралізацію поставлено на гальма, в країну повернулися одіозні регіонали, правоохоронна система заточується під вибіркові політичні репресії, риторика влади щодо Росії пом’якшилася й готуються нові розведення військ. Але все ж це не повний колапс влади, дефолт, долар по сто і капітуляція перед Путіним.
Найгірше те, що саме в такому стилі будуть тривати й наступні чотири роки повноважень Президента. Тупцяння на місці, ні риба ні м’ясо, крок уперед і два назад. Це просто мінус один рік з нашого життя, не більше й не менше.
А попереду ще чотири такі роки. Якщо, звісно, Зеленському вдасться досидіти у своєму зеленому кріслі.
