Великдень без посередників
Мій батько не часто ходив до церкви. Хоча був глибоко віруючою людиною.
На мамині докори, мовляв, люди як люди, а ти лише на Пасху приходиш (хоча, звісно, це було частіше), мав одну відповідь: «Коли відчуватиму потребу поговорити з Богом, можу зробити це і в полі…».
Не беруся визначати, хто має рацію, — ті, хто, як і мій батько, вважають, що віра і розмова з Всевишнім — це справа глибоко інтимна, чи ті, хто топче стежину до храму щодня чи щонеділі. На боці останніх — офіційна церква. Її теж можна зрозуміти, бо ж не тільки хлібом духовним…
Час і обставини змусили нас відзначати Воскресіння Господнє незвично. Маємо Великдень без посередників. Ми замкнені карантинними обмеженнями і страхами у власних помешканнях, відірвані від дальшої родини, друзів, вирвані з комфортного кола спілкування, позбавлені й певних речей, таких банальних та навіть прісних у «житті минулому». Маємо акурат нагоду поміркувати над змістом Великого дня на самоті, зважити свої вчинки і, попри заповідь, вчинки інших, оцінити з дещо зміщеного кута зору те, що відбувається з нами, з країною. Зрештою, «поспілкуватися з Богом у полі», бо і посівну та різні роботи у саду-городі жоден кабмін не забороняв, бо навіть найавторитарніші чиновники теж пам’ятають про майбутній хліб насущний.
Наша віра направду зазнає великого випробування незвичним, підступним вбивцею-вірусом. Ці випробування — не тільки статистика жертв. Іспит полягає і в тому, чи здатні ми вірити без традиційних атрибутів цієї віри, які чомусь, як це не парадоксально, іноді важливіші, ніж сама наша набожність і щирість. Паска-ковбаска, вишиті рушнички, велетенські кошики, забиті доречним і недоречним для Великодня харчем…
Ще одним яскравим спогадом з мого дитинства залишиться самотній дідусь під час освячення пасок. У випраному-перепраному, але чистому костюмчику, сивий як лунь, він розстелив на молодому моріжку домоткану ряднину, на якій акуратно розклав «магазинний» круглий хліб і кілька круто зварених нефарбованих яєць. Сусідські пишні паски з глазур’ю і посипками, розцяцьковані писанки та крашанки з погордою косилися на той «жебрацький» хліб, однак дідусь дивився на цей світ напрочуд ясними очима. І таким же світлим і натхненним було його лице. Як лики святих, що дивились на святочне дійство з іконостасу… Коли господині, освятивши завтрашній сніданок, понакривали кошики вишитими рушниками, дідусь склав свій хліб у скромний згорточок і тихо пішов додому. Мабуть, завтра святкуватиме сам. Але чому сам? Бог буде поруч…
Зрештою, у важкі хвилини сумнівів перед розп’яттям Спаситель сам пішов на Оливну гору, аби наодинці поспілкуватися з Отцем. І Сам був на хресті, віч-на-віч з Тим, хто його таки не покинув…
Є повчальна притча про три дерева, які виростали на горі з мрією бути поближче до Господа, дотягнутися до неба. Яким же було їхнє розчарування, коли їх зрубала сокира столяра. Але з одного дерева майстер зробив ясла для худоби, і у ті ясла, коли настав час, поклали Боже дитя. З іншого — збудував човен. І волею долі з корми того човна Ісус втихомирював бурю на Галилейському морі. А третє знадобилося теслі для хреста, на якому Богочоловік здійснив свою велику жертву…
Великдень без посередників, без зайвих атрибутів, гучних застіль, надмірностей та марнотратства теж є цілком виправданим. Може, він дасть нам сили і розуму збагнути, що є найважливішим для нас, а що — похідним, вторинним, необов’язковим, дрібним.
А ще — осягнути виклики, якими сповнене наше життя. Згадати про відповідальність. Не тільки за власні вчинки, хоча, як бачимо, власний вибір кожного позначається тепер на долі мільйонів. Неждана загроза пандемії рельєфно і випукло продемонструвала наслідки легковажності та неперебірливості загалу, обдуреного дзвінкими фразами, солодкими обіцянками і безпідставними звинуваченнями. Тепер країну занурюють у макабричне мракобісся. Воістину, згідно з Писанням, «іди, народе мій, увійди у свої кімнати й замкни за собою двері, сховайся на часинку, поки гнів не перейде!» (Ісая 26:20).
Ніхто не заперечує потреби обмежень, захисту, профілактики перед страшною недугою. Але коли влада вперто ігнорує «політичний карантин» та розв’язує руки силовикам, при цьому, за прикладом Пилата, «вмиваючи» свої руки (мовляв, що вдієш, — перш за все, безпека!), — це неприпустимо. Коли влада вдається до беззаконня, подвійних стандартів, маючи за ніщо наші права і свободи, — це не може минути їй безкарно. Коли, увімкнувши гігантський арсенал медіа, нас намагаються залякати у власних домівках, демонструючи астрономічні штрафи, погрожуючи криміналом, пророкуючи «смерть всіх пенсіонерів», — це вже не антиепідемічні заходи, а рецидиви поліцейської держави.
Рано чи пізно ми дізнаємося, хто був ініціатором і задля чого запроваджувався цей драконівський карантинний терор («Бо немає нічого таємного, що не стало б явним, ні таємного, що не стало б відомим і не виявилося б» (Марка 4:22). І тоді вже не ми, а вони змушені будуть ховати свої обличчя.
А наразі — «Не бійтеся!» (Матея 10:23). Хай світле Господнє Воскресіння наповнить нас справжньою вірою, допоможе здолати сумніви і недуги, пізнати правду і захистити власну гідність.
ХРИСТОС ВОСКРЕС!
