Конфлікт внутрішній чи зовнішній?

А от дуже цікаво: якщо вірус COVID-19 ззовні потрапляє в організм, то боротьба організму з цим вірусом внутрішня чи зовнішня? А якщо ззовні велика кількість алкоголю потрапляє до пуза, то боротьба печінки зі згубними наслідками цього потрапляння внутрішня чи зовнішня? Дехто розумний скаже, ну якщо вже щось ззовні потрапило досередини, то ясно, що це внутрішня боротьба. А як насправді?..

Від 1654 до 1917 року, тобто за 263 роки, до України переселилося близько двох мільйонів етнічних росіян, але це ще була не така велика біда, бо перед Жовтневим переворотом у Київській, Полтавській, Чернігівській, Катеринославській губерніях етнічні українці становили понад 90% від усього населення, подекуди до 98%, а в Харківській разом зі суміжними частинами Курської і Воронезької губерній було 70−80% українців! Якщо б цей демографічний спадок царської Росії залишився до наших днів, то зі здобуттям Україною незалежності жодних «зовнішніх» або «внутрішніх» конфліктів у нас не було б і близько і ми б уже давно були процвітаючою європейською державою, членом НАТО і ЄС.

Але комуністичний вірус, набагато небезпечніший від царського, спричинив до того, що від 1917 до 1991 року, тобто за 74 роки радянського режиму, росіян в Україні побільшало до дванадцяти мільйонів (цю цифру назвав Леонід Кравчук у 1991 році). На сплюндровані українські землі, замість працьовитих українських селян, знищених Голодомором, завезли тлуми, м’яко кажучи, декласованих елементів із глибин Мордору, і це стало тою критичною масою, якої було достатньо, аби тепер доволі потужно гальмувати рух України у бік Європи.

Звичайно, що з міркувань політкоректності про це майже ніхто не говорить, і, може, й правильно робить, однак лише сліпому не видно, що від часу Незалежності 1991 року під оманливою обгорткою купи нашарувань усіх можливих політичних протиріч в Україні було сховане одне-єдине протиріччя — між Україною і Росією, між українцями й росіянами. Дехто вважав, що знаменитий український електоральний розлам проходить колишніми кордонами Речі Посполитої і Російської імперії, були й інші цікаві теорії, але ж надзвичайно легко перевірити за якихось пів години, взявши до рук калькулятор і дані всіх виборів за всі роки за округами, що з точністю, як в аптеці, в будь-якому регіоні й окрузі України за одні політичні сили традиційно голосують етнічні росіяни, за інші етнічні українці.

У тих областях, де етнічні росіяни становлять більше як тринадцять відсотків населення, ніколи не мали переваги політичні сили, які позиціонували себе як проукраїнські і проєвропейські. Чи взяти для порівняння, наприклад, окремо Луганську і Тернопільську області, чи Харківську і Волинську, чи Херсонську і Вінницьку, всюди дивним чином співвідношення там етнічних українців і росіян надзвичайно точно збігається з голосами за, умовно скажемо, проукраїнські чи проросійські політичні сили.

Візьмімо інше, менше співвідношення — в межах будь-якої області, міста чи навіть селища: на диво, той самий результат. І так в будь-якій області України, без жодного винятку, на півдні чи на півночі, на сході чи на заході, в Галичині чи Слобожанщині, всюди і завжди. Чи згори донизу, чи вздовж, чи впоперек, чи навскоси, як не крути, як не викручуйся, всюди панує ця залізна закономірність електорального протиріччя між тими групами населення, які колись у паспорті мали різну п’яту графу, тобто між українцями і росіянами.

Збій і відхилення від цієї схеми сталося лише одного разу — 2019-го року завдяки масмедійному феномену — Зеленому Чебурашці з мультика на тлі вбивчих комунальних тарифів, які, виявляється, змогли тимчасово примирити й непримиренних, однак це явище, вочевидь, було чисто випадкове, і невдовзі все знову стане, і фактично вже стає на свої місця, відповідно, проукраїнські і проросійські.

Звичайно, невелика частина етнічних росіян в Україні, людей інтелігентних, освічених, високодуховних, проєвропейськи налаштованих, які є щирими патріотами України, на жаль, залишається у межах статистичної похибки і не створює тої демографічної переваги, яка могла б похитнути status quo цього залізобетонного електорального етнічного протистояння. Щоправда, соціологічні дослідження показують, що серед етнічних росіян в Україні проукраїнськи і проєвропейськи налаштованих громадян значно більше, десь навіть до 30%, але, на жаль, електоральний розкол і, особливо, новітня російсько-українська війна говорять про інше — таких росіян доволі мало.

І ось ці нечисленні ізгої «рускава міра» — радше дивне непорозуміння, аніж якась закономірність, і тому ми повинні схилятися у пошані перед цими чудовими людьми, оберігати їх і привертати до них увагу росіян Росії і всього світу. Тобто невелика, незначна частина етнічних росіян в Україні таки прихильна до української ідеї, ба більше, готова жертвувати своїм життям заради неї, натомість жодного українськомовного етнічного українця щирого прихильника ідеї «рускава міра» не існує у природі.

Доказ розламу України за етнічним принципом не кидається у вічі хіба що якомусь телепню. Чому Росія так легко відібрала в України Крим, а не, скажімо, Галичину? Правильно, бо в Криму найбільше в Україні росіян, а в Галичині найменше. Як усе просто, простіше не буває. І що, дуже багато розуму потрібно, аби це допетрати? Чому частина Донбасу вийшла зі складу України, але не є ще частиною Росії? Правильно, тому що там менше росіян, аніж в Криму. Донбас зі своїм відсотком росіян (поки що) іще трохи «недокримив», тобто не заслужив долі Криму з російськими зарплатами і пенсіями. А як же їм цього хотілося. Прорахувалися. Чому Харків, Одеса, Миколаїв, Херсон, Запоріжжя (поки що) залишаються у складі України, а Росія, як їй не кортіло, все ж не наважилася ввести туди «зелених чоловічків», як на Донбас? Правильно, бо там іще менше росіян, аніж на окремих районах Донбасу.

Чому не наважилися ввести «зелених чоловічків» навіть на той самий прикордонний із Росією Донбас, але український? Тут маємо на увазі Луганську область північніше Лисичанська, Сєверодонецька і Рубіжного. Тому що ця частина Донбасу явно «недодонбасила», бо це українська Слобожанщина. Луганська область — класичний приклад цього українсько-російського етнічного протистояння: на промисловому півдні переважають росіяни, тому його легко відірвали від України, а сільську українську північ сепари навіть і не намагалися захопити. Жодних спроб сунути свого кацапського носа в межі етнічного розселення українців на Донбасі не було… Чому у Дніпрі?.. Ну і так далі за списком.

Все як в аптеці — що більше росіян в якомусь реґіоні, то більше шансів цього регіону на зраду ненависної для них України. І немає підстав засуджувати цих росіян. Вони патріоти своєї батьківщини — Росії, а ми всі чомусь думали, що України. Яка наївність. І вони все правильно роблять, і дорікнути їм у цьому зась, адже, як вони кажуть, їх «оторвали от родной матери России и отдали вокзальной проститутке Украине». Такими б патріотами своєї батьківщини бути й українцям в усьому світі. Але, на жаль… Проукраїнськість і антиукраїнськість населення України за етнічним принципом настільки очевидна, що не лише кричить, а не своїм голосом верещить. Та помічати це забороняє наша лицемірна політкоректність: це не можна, бо це непристойно. Кажуть, що «треба зшивати», а те, що це зшивання здійснюється білими нитками, нікого не хвилює.

І так само впродовж усього періоду новітньої української незалежності під фальшиво-напускною партійною структурованістю незмінно ховається те саме основне українсько-російське протиріччя. А рядження в політичні одежі проросійських і проукраїнських сил — це лише відволікаючий маневр, гра на настроях двох непримиренних частин українського електорату з простою, як двері, метою — якнайбільше пограбувати Україну і розподілити награбоване між олігархічними кланами. Політики спритно підлаштовуються під «хотєлки» народних мас, б’ють себе в груди, що захищатимуть до останнього подиху європейські чи азійські цінності, НАТО і ЄС чи союз з Росією, Сталіна чи Бандеру, а насправді лише мріють, як би побільше потягнути собі в кишені бабла з державного бюджету.

Наші політики жодних ідеологій народові не нав’язують, а тупо йдуть у фарватері його традиційних ідеологічних бажань. Бо за популістськими гаслами на кшталт: скоротимо тарифи, підвищимо пенсії, економіка щороку зростатиме, поборемо корупцію, за рік у нас буде Швейцарія, вчителі отримуватимуть по чотири тисячі доларів etc. — нічого не стоїть, це обіцяють і одні й інші, але народ, зрештою переконавшись, що нічого з економічних обіцянок не вийде, що все далі й далі Україна йде у прірву, свідомо чи підсвідомо у своїх електоральних симпатіях залишаються на рівні Сталін чи Бандера. Так що це етнічне, а точніше, етнокультурне протистояння, вочевидь, визначатиме долю України ще на багато років.

Кажуть, у світі панує головне протистояння — між силами Добра і Зла, і це Добро і Зло міняються місцями, коли одне й інше трактують антагоністичні сили. А в Україні світове геополітичне протистояння між демократією і тоталітаризмом, між свободою і рабством, між правом і безправ’ям і т. п. останніми роками дуже зручно вписується у протистояння між Українською і Російською етнокультурними ідеями. Українській ідеї пощастило, таку вже на неї натягнули одежину — з нею пов’язується усе добре: свобода, демократія, гуманізм, людяність, світовий прогрес, а Російській ідеї не пощастило, бо з нею пов’язують усе погане: тоталітаризм, агресію, попрання усіх можливих людських свобод і прав і ще купу всього поганого проти всього доброго — шахрайство, кримінальну злочинність, неуцтво, алкоголізм, наркоманію, насильство. Ну що тут скажеш? Сама таке справедливо заслужила.

Легендарна російська правозахисниця Валерія Новодворська небезпідставно стверджувала, що «російська нація — це ракова пухлина людства». Ця ракова пухлина пускає свої метастази в Україні від 1654 року, але особливо активізувалася вона в часи комуністичного тоталітаризму, коли негативний генетичний відбір призвів до ментальної катастрофи, до знищення й виродження працьовитих і моральних людей, і коли вже в третьому поколінні масово народжуються… ну самі розумієте хто… Метастази «рускава міра» сягають від Харкова до Одеси, нахабно намагаються своєю смертоносною гнилизною поширитися й на Київ, на інші українські території, і зрозуміло, що ніколи навіть і на мить не дадуть Україні вільно дихнути. Поки ці метастази не будуть нейтралізовані, яким чином — це вже інше питання, існування української держави ніколи не буде забезпечено остаточно й безповоротно. Ця ракова пухлина для України ніколи не стане своєю, тож про який «внутрішній конфлікт» взагалі може йти мова?

А Україна, вражена вірусами й метастазами «доброзичливого братнього народу», й далі стоїть собі на краю своєї могили, ледь виборсавшись із неї 1991 року, і в неї бракує сили, аби подалі відійти від цієї могили, бо російський мрець міцно тримає її за ноги і хоче назад затягнути до цієї своєї могили «братніх народів». Отакий в нас «внутрішній конфлікт». А може, хтось запропонує якісь інші варіанти цієї проблеми?

Джерело